Останній шанс

. Глава 16. 
Останній  шанс на щастя. 
У ресторані запала важка тиша. Юлія вже не посміхалася. Щойно впевнена в собі жінка раптом відчула себе загнаною у кут.  
Микола Петрович спокійно дивився на неї поверх  кави. Роман сидів похмурий, із стиснутими кулаками. Андрій мовчав. І саме його мовчання лякало Юлію найбільше. Колись він кричав. Погрожував. Вибухав від люті. І вона відчувала, що перемагає його. А тепер просто дивився. І в тому погляді, не було загрози. А  було стільки втоми, що їй раптом стало зовсім лячно.  
— Ну що ви всі на мене так дивитесь? Я не сувенірна чашка — нервово усміхнулася вона. Юлія вирішила, що найкращий захист це напад. І продовжила. Голосно.  
— Наче я вбивця якась.  
— А хто – ж  ти є? — Спокійно запитав Роман.  
Юлія здригнулася.  
— Я просто жінка.  
— Ні, — похитав головою Андрій.  
— Просто жінки не руйнують чужі життя заради помсти.  
— А ти що, не руйнував?! Вдаєш з себе янгола. Вона різко повернулася до нього. 
— Ти пам’ятаєш, як принижував мене! Викинув із роботи! Жбурляв у мене пляшкою!  
— Так.  
— І все?!  
— Так. Таке було.  
Юлія розгубилася.  
Вона чекала виправдань. Чекала сварки. Чекала агресії у відповідь. А він просто погодився.  
— Я тоді був покидьком, признаю — тихо сказав Андрій.  
— І я вже заплатив за це. Дуже велику ціну. 
Запала тиша.  
— Заплатив? — Гірко засміялася Юлія.  
— Ти живий. У тебе є друзі. Є жінка, яка досі тебе любить.  
— Була ще дитина…  
Юлія замовкла. Зрозуміла, що ці слова були недоречні, та зразу замовкла.  
Роман різко відсунув стілець.  
— Не смій навіть згадувати про дитину.  
— А що, це неправда? Поки він там вішався…— Її голос зірвався. Вона не закінчивши фрази, почала іншу. 
— Ви всі такі правильні? Такі хороші? Просто білі та пухнасті.  
Вона раптом почала говорити швидко, гарячково.  
— Ви ж усі по черзі кохали мене! Усі! Вона подивилася на Андрія.  
— Ти колись говорив, що я найкраща. А сам думав про Наталку. 
Потім на Романа.  
— Ти взагалі одружився зі мною. Невже не по коханню? І нарешті на Миколу Петровича.  
— А тепер і ви... А мені просто було погано. Погано тому що знов залишилася самотньою. Нікому насправді не потрібною. Це ви всі зламали моє життя. Це ви всі винні, а не я.   
Її голос раптом затремтів.  
— А я просто хотіла бути щасливою. Коханою. 
Ніхто їй не відповів. А вона продовжувала: 
— Я нещасна жінка. І винні у цьому ви. Тільки ви.  
По її щоках покотилися сльози.  
— Я знаю, що теж винна. Знаю. Але хіба я одна винна? Хіба тільки я?  
Микола Петрович спокійно поставив чашку на стіл.  
— Так.  
Юлія здивовано підняла голову.  
— У цій історії кожен наробив помилок. Але тільки ти свідомо вирішила знищити ще ненароджену людину.  
Він дивився прямо їй в очі.  
— І мало не вбила другу. А третя зараз у психіатричній лікарні.  
Юлія опустила погляд.  
— Пробачте мене...  
— Мене не треба просити. Я сам приймаю рішення. 
— Тоді що мені робити?  
Микола Петрович нахилився вперед.  
— Хочеш, щоб тебе пробачили?  
— Так.  
— Тоді відшкодуй лікування моєї доньки. Це все що ти можеш зробити.  
Юлія зблідла.  
— Повністю. Він назвав суму. 
— Але це – ж  величезні гроші...  
— Саме тому. Він говорив спокійно. Навіть занадто спокійно. Ти одпишеш майно Романа, яке ти видурила у нього, на нашу фірму, не все, а тільки на ту суму, яка покриє лікування моєї доньки. І зробиш це завтра.  Інакше я передам усі документи поліції.  
— Які документи?  
— Про шахрайство.  
Юлія завмерла.  
— А ще буде дуже цікаве розслідування щодо того, як саме ти довела Наталку до спроби самогубства.  
— Ви цього не доведете...  
— Спробуємо. Микола Петрович ледь усміхнувся.  
— Я дуже вперта людина.  
За столом знову стало тихо.  
Юлія сиділа, втупившись у скатертину. Потім важко видихнула.  
— Добре.  
— Що добре?  
— Я погоджуюся.  
Вона розуміла, що зараз мало того, що нею покористувалися, та ще й загнали у пастку. І іншого виходу у неї просто немає.  
- Я погоджуюся з вашою пропозицією. Повторила вона.  
Роман навіть не повірив почутому.  
— От і чудово.  
Юлія витерла сльози.  
Потім подивилася на Миколу Петровича.  
— Але ж ви мене не кинете? Напризволяще.  
Уперше за вечір у її голосі прозвучав страх.  
Справжній.  
Микола Петрович задумливо подивився на неї.  
— Ні.  
Юлія помітно видихнула.  
— Будеш працювати у мене.  
— Ким?  
— Рядовим менеджером.  
Вона здивовано кліпнула очима. 
— Ви серйозно?  
— Абсолютно.  
— Навіщо?  
— Щоб ти була під наглядом, та не робила більше дурниць.  
Юлія опустила голову.  
— Це мій шанс?  
— Так.  
— Останній?  
— Саме так.  
Минув місяць з той зустрічі у ресторані. Березневого  ранку літак із Цюріха приземлився в Борисполі.  
Наталка повернулася додому.  
Вона ще була слабкою. Ще швидко втомлювалася. Іноді прокидалася серед ночі від поганих снів. Але в її очах знову з'явилося життя. І не було агресії до Андрія.  
А Андрій не відходив від неї ні на крок. Він знову, як і колись, коли вона була ще вагітна, нічого не вимагав. Не просив пробачення. Не говорив красивих слів. Просто був поруч. Просто віддавав їй всього себе. І поступово між ними почало повертатися те, що вони колись втратили.  
Довіра.  
А потім, через деякий час, Наталка вперше сама взяла його за руку.  
У травні дозволила себе поцілувати.  
У червні вони разом поїхали на ту саму стару дачу. І там, сидячи біля будинку, Наталка несподівано сказала:  
— Знаєш...  
— Що?  
— Мені здається, ми заслужили ще один шанс.  
Андрій мовчки обійняв її. І цього разу вона сама поклала голову йому на плече. Через пів року було призначено дату весілля. І вперше за дуже довгий час усім здалося, що попереду на них чекає не чергова біда. А щось хороше. Щось справжнє. Щось схоже на щастя.