Сюрприз

Глава 15. 
Сюрприз.  
Після тієї розмови біля дверей Андрій ще довго стояв на вулиці. У дворі. 
Було холодно. На голову та плечі Падав дрібний мокрий сніг. А він  не помічав його.  
У голові лунав лише Наталчин голос з істеричними нотками:  
— Я тебе ненавиджу...   
Андрій був у шоці. 
Він не пам'ятав, як дістався додому. Не пам'ятав, як минув вечір. Лише під ранок наважився зробити те, що мав зробити одразу.  
Він набрав номер Миколи Петровича.  
Той відповів майже відразу.  
— Слухаю.  
— Нам треба побалакати.  
Запала коротка пауза.  
— Приїжджай.  
За годину Андрій вже сидів у його кабінеті. Не вдома, а у офісі. Додому до нього, Микола Петрович їхати заборонив. 
Андрій  вперше розповів усе. З усіма подробицями. Про Юлію. Про Романа. Про фальшиві  документи. Про обман. Про свою спробу самогубства з- за них . Про все. Без жодних виправдань. Не знав він лише про розмову Юлії та Наталки. Андрій був впевнений, що його кохана загубила дитину перебуваючи у шоці, від його спроби самогубства. 
- Я вкотре показав себе слабким. Я не витримав. Казав Андрій, дивлячись у підлогу.  
- Я не зміг, переварити це. А був винен, не піддаватися відчаю. Я мав їй передзвонити. Май їй все сказати. Мав бути поруч.  
Микола Петрович слухав мовчки. Лише інколи стискав кулаки.  
Коли Андрій закінчив, у кабінеті запала тиша.  
— Я побалакаю з нею. Я спробую достукатися. Хоча зараз це дуже важко. Яким ти бачиш вихід з цієї ситуації?  
— Вона мене навіть бачити не хоче. Бачить у мені корінь усіх своїх проблем. Я не знаю, як розрулити, все це. 
— Зараз справа вже не в тобі.  
— А в чому?  
Микола Петрович важко видихнув.  
— Вона ламається. Вона вже не та, що була раніше.  
І вперше за весь час Андрій почув у його голосі страх. Справжній батьківський страх.  
На жаль, Микола Петрович не помилився.  
Наталці дедалі ставало все гірше. Спочатку вона просто мовчала. Потім перестала виходити з кімнати. Потім майже перестала їсти.  
Декілька разів Микола Петрович знаходив її серед ночі на дитячому майданчику біля будинку. Вона сиділа на гойдалці. І дивилася в темряву. Наче когось чекала. Тихо, як привид. І навіть не пручалася, коли батько забирав її додому, та клав у ліжко. Їй було все одно. Вона просто закрилася у собі. 
Але поступово все ставало дедалі гірше. І після критичного  зриву, коли вона намагалася накласти на себе руки, наковтавшись пігулок, які були у домашній аптечці,  лікарі, промивши їй шлунок,  наполягли на госпіталізації.  
Наталку поклали до приватної спеціалізованої психіатричної клініки.  
Коли Андрій дізнався про це, у нього підкосилися ноги. Він хотів приїхати. Хотів хоча б здалеку побачити її. Але Микола Петрович категорично це заборонив.  
— Не зараз. Нехай її трохи підлікують. 
— Але…  
— Ні, тільки  не зараз, Андрію. І  той, похмуро схилив голову, але  не сперечався. Він розумів, що він зараз геть не той персонаж, який подарує Наталці, своєю присутністю  щось хороше 
Минали тижні. Дивно, але саме у цей час між трьома чоловіками виникли справжні дружні стосунки.  
Микола Петрович. Роман. І Андрій.  
Їх об'єднувала одна біда. І одна людина. Наталка.  
Вони часто зустрічалися. Тепер вони були  співвласниками бізнесу.  
Іноді вони просто мовчки сиділи за столом. Бо слів уже не залишалося.  Вони всі працювали просто на знос, щоб хоч якось відволіктися від суворої реальності. Та й лікування Наталки коштувало чималих грошей. Зараз вона була у Швейцарії, у одній з найкращих клінік. І там професор Зайдер,обіцяв за пів року вилікувати її. Але це коштувало дорого. Занадто дорого.  
Одного вечора, наприкінці  робочого дня, Микола Петрович несподівано подзвонив у офіс. Він якраз вертався з чергового відрядження, у справах компанії. 
— Завтра о сьомій вечора ресторан "Старе місто". Терміново. Обидва. Сказав він коротко.    
— Навіщо? — Спитав тримавший слухавку біля вуха, Роман.  
— Познайомлю вас зі своєю  жінкою.  
— Якою ще жінкою?  
— Новою коханкою.  
Роман навіть засміявся.  
— Ви серйозно?  
— Абсолютно.  
Наступного вечора вони прийшли до ресторану.  
Коли  двері ресторану відчинилися.  Андрій просто завмер.  
Роман теж.  
Поряд з Миколою Петровичем сиділа  Юлія. У дорогій сукні. З намистом з перлин на шиї. З упевненою посмішкою.  
Вона була поруч із Миколою Петровичем. Наче так і треба.  
- Микола, це з цими невдахами ти хотів мене познайомити? Спитала вона, вказуючи пальцем  на підійшовши до столу чоловіків. 
Кілька секунд за столом стояла мертва тиша. Потім Андрій майже вигукнув.  
— Ви що збожеволіли?!  
— Сядь.  
Микола Петрович сказав це владним, не терплячим заперечень голосом. 
— Це через неї, цю стерву,  Наталка втратила дитину! Додав свою репліку Роман.  
— Я знаю.  
— Через неї я залишився без усього! І повинен був починати з нуля. Роман явно нервував.  
— І це я знаю. Я ж тобі у цьому і допоміг.  
А Юлія лише чарівно посміхнулася. Наче насолоджувалася ситуацією.  
— Тоді що вона тут робить?!  
Микола Петрович спокійно відпив кави. Поставив філіжанку  на стіл. І тільки тоді відповів:  
— А ви думаєте, я її пробачив?  
Ніхто не відповів. Юлія якось підібралася. В очах жінки виник вираз тривоги. Спрацювала жіноча інтуїція.  
— Ні. Його голос став холодним. Майже крижаним. Він міцно тримав її за руку. 
Вона рвонулася. Він стиснув ще сильніше. 
— Просто я занадто довго живу на світі, щоб не знати однієї простої істини. Він перевів погляд на Юлію. Потім знову на чоловіків.  
— Ворогів треба тримати ближче до себе.  І бажано у розслабленому стані. От я і зробив її розслабленою. Правда киця?  
Юлія  трохи здригнулася. Миттєво зблідла. І Андрій раптом зрозумів - щось відбувається. Щось таке, чого він поки що не бачить. І від цього усвідомлення йому стало тривожно.  
Дуже тривожно.