Попіл

Глава 14. 
Попіл. 
Коли двері кабінету, та приймальні  зачинилися за його спиною, Андрій ще кілька секунд стояв посеред коридору. Ніби оглух.  
Повз нього ходили люди. Дзвонили телефони. Хтось сміявся. А він нічого не чув. Лише одна фраза крутилася у голові: "Тепер компанія належить нам."І ще була тека з ксерокопіями документів у руках.   
Він повільно вийшов із будівлі. Сів у машину. І довго сидів, дивлячись перед собою. 
Наталка. Саме про неї він думав першою. Як сказати їй, що він знову залишився ні з чим? Що все, що вони планували для майбутньої дитини, тепер опинилося під загрозою? Як сказати що він  виявився дурнем?  
— Тобто я все втратив? Я знову бідний. Думав він. І ця думка просто вбивала. Андрію не хотілося нікого бачити. Хотілося сховатися від усіх. Зникнути назавжди.  
Він десь бродив, кудись їхав на автобусі. Потім знову ішов пішки. У голові був туман, та ні одної думки.   
Отямився  він  на старій дачі. Тій самій. Де колись усе починалося. Був вечір. Він сидів у темряві. Перед ним стояла пляшка горілки. Закрита. Вона стояла на табуретці, яка була  застелена підробним сертифікатом академії наук України на «Суперрастін».  
Андрій тупо сидів. До пляшки  навіть не торкнувся її. Алкоголь уже один раз зруйнував його життя. Другого шансу він йому не дасть. Хоча життя, зараз вважалося йому геть кінченим, і нікому не потрібним.   
Телефон світився  безперервно. Він стояв у беззвучному режимі, тому Андрій не звертав на нього уваги. Спочатку дзвонила Наталка. Потім Микола Петрович. Потім знову Наталка. Потім полетіли десятки повідомлень. «Андрію, де ти?» «Відповідай.» «Я хвилююсь.» «Будь ласка». «Передзвони». «Ти живий?». «Не змушуй мене хвилюватися, мені це не можна!» 
Він не відповідав. Просто тупо сидів.  
І думав. Як жити далі. І чим довше думав, тим менше хотів жити. І тим безнадійнішою здавалася ситуація.  
До ранку він майже не спав. Так, впадав у забуття, та прокидався від чергового повідомлення, які він  не читав -  не хотів. 
А вранці, настільки впав у відчай, що вже зовсім не бачив ніякого виходу. І зламався.  
Остаточно. 
Мотузка висіла на старій балці. Все виглядало дивно спокійним. Навіть правильно підготованим. Андрій зробив  усе так, неначе  виконував якусь звичайну роботу. А за мить вже  стояв на стільці.  
І раптом подумав про Наталку. Про дитину. Про їхній поцілунок під першим снігом. Про маленьке ліжечко. І від цього стало ще болючіше. Ще гірше. Ще безнадійніше. 
Він заплющив очі. І зробив крок.  
У цей самий момент надворі  загальмувала машина. Двері дачі відчинилися. 
— АНДРІЮ!  
Це був Роман.  
Він побачив мотузку. Перекинутий стілець. І тіло друга, яке ще було теплим. Через кілька секунд ніж різав канат. А ще через хвилину Роман уже робив усе, щоб той почав дихати.  
А потім лікарня. Реанімація. Кома.  
Три доби. Три нескінченні доби.   
Саме тоді правда почала випливати назовні. І вона виявилася набагато бруднішою, ніж Роман міг собі уявити.  
Юлія, як виявилося,  не просто хотіла покарати Андрія. Вона хотіла його знищити.  
Повністю.  
Саме вона переконала Романа зробити те що зроблено. Саме вона друкувала документи.  
Саме вона щодня нагадувала чоловікові про образи минулого. І саме вона вирішила добити Андрія остаточно.  
Наступного після їх з Андрієм та Романом зустрічі дня,  вона сама подзвонила Наталці. І цинічно розповіла всю історію банкрутства Андрія. Без прикрас. З усіма подробицями. А наступного дня, про самогубство. Сказала, що Андрія вже немає. Що лікарі кажуть, що з коми він не вийде.  
- Ну що, подруга, не буде в вас весілля?  А я сподівалася на ньому напитися. Вона просто знущалася. 
- А в мене було. Та засміялася. Так гидко. Гучно.  
- Я буду щаслива, а ти залишишся вдовою, і будеш згадувати про те, як він тебе зґвалтував. Скажи, гарний, такий яскравий  спогад?  
- Це хто?  
- Хто говорить? Кричала у слухавку Наталка. Але там вже були короткі гудки. І номер не висвітився, щоб передзвонити.  
Наталка знову, та знову намагалася додзвонитися Андрію, але механічний голос постійно відповідав одне й те саме: 
- Абонент зараз не може прийняти ваш дзвінок.   
Того ж дня Наталці стало зле. Швидка. Лікарі. Кров. Сльози. І -  викидень.  
Роман побачив дружину, коли та реготала у телефон. Злісно. Мстиво.  
— Ти з ким розмовляєш у такому тоні? Вигукнув він. Але Юлія відштовхнула його, та завершила розмову.  
По останній фразі, Роман зрозумів, що відбувається.  
Ти хоч розумієш, що накоїла?! Вигукнув він, та вирвавши з рук жінки телефона, з силою хряпнув його об підлогу. 
— Я повернула йому те, що він заробив! Вона зараз викине весь негатив на нього.   
Замовкни! Дурепа! Вона чекає від Андрія дитину!  
Він дивився на дружину так, ніби бачив її вперше. І вперше по-справжньому злякався.  
Не її. Себе. Бо зрозумів, хто є поруч з ним.  
Наступного дня він вирішив терміново розлучитися.  
- Ти мені більше не дружина. Сказав він Юлії.  
- Все, досить.  
- Ну й пішов звідси, дурний жебрак! Юлія дивилася на чоловіка з презирством, та злобою. 
- Піди напийся та накинь на шию мотузка, як твій Андрюшка. 
- Ах ти – ж!  
- Тільки спробуй мене вдарити. У тюрму сядеш. Юлія зробила крок назад. 
- Ти пам’ятаєш наш шлюбний контракт? Ні? Непотрібно було напиватися. На, телепню, почитай. І кинула у нього аркуш – ксерокопію.  
Там було написано, що після розлучення, усе майно Романа переходить до його дружини. І його підпис. А ще підпис та печатка нотаріуса. 
- А тепер пішов звідси. Пішов, хутко. Я зараз поліцію викличу! Але він не йшов. 
- Ах ти – ж… Хотів добавити ще щось, але вона висунулася з вікна та заволала на всю вулицю: 
- Допоможіть! Вбивають!  
Через наступного дня,  Роман сидів у кабінеті Миколи Петровича. Перед ним лежали документи.  
— Навіщо ти це робиш? — Холодно спитав той.  
— Бо я винен це зробити.  
— Це не поверне дитину. Ти знаєш, що її більше немає?  
— Вже знаю.  
— І ці папери не виправдовують  тебе.  
— Знаю.  
Роман опустив очі.  
— Але я хоча б частково виправив, те що я наробив. Я, користуючись довіренестю,  продав частку Андрія. За максимально можливу суму. Гроші на вашому рахунку. Робіть з ними що хочете.  Микола Петрович. Я не залишивши собі  нічого. 
І пішов.  
А через кілька днів Андрій розплющив очі.  
Стеля. Білі стіни. Запах ліків. Лікарня.  
Він вижив.  
Поряд сидів Роман. Постарілий на кілька років. Навіть на скронях проявилася сивина. 
— Привіт, друже.  
Андрій довго мовчав.  
— Чому ти тут?  
— Бо я не хотів ховати  друга.  
Тиша.  
Потім Роман поступово розповів Андрію усе: про Юлію, як вона вмовила його помститися за себе. За своє приниження. Про фальшиві документи, які вони з Юліей йому дали . Про викидень. Про Наталку. Про все. Без жодної брехні.  
І з кожним словом Андрій бліднув усе більше. Поки не став схожим на привида.  Наступного дня він попросив відвезти його до Наталки. Попри заборони лікарів. Попри слабкість. Попри все. Він мусив її побачити.  
Наталка відкрила двері сама. 
Худа. Бліда. З порожніми очима.  
Вона дивилася на нього кілька секунд.  
Мовчки.  
— Наталко, люба...  
— Навіщо ти прийшов?  
— Я...  
Він спробував узяти її за руку. Вона рвучко відсмикнула її. 
— Навіщо?  
Голос був крижаний.  
Незнайомий.  
— Пробач...  
— Пробач? Вона раптом засміялася. Гірко. Страшно.  
— Ти вбив нашу дитину.  
— Ні... 
— Так!  
- Так! 
- Так!  Вона  закричала. І її слова втикалися у Андрія як ножі. 
— Спочатку ти зламав мене! Потім зламав себе! А тепер забрав і її!  
Сльози текли по щоках. Але вона навіть не витирала їх.  
— Наталко...  
— Геть!  
— Будь ласка...  
— ГЕТЬ, я тобі кажу! Не хочу тебе бачити! Ніколи! 
Він похитнувся.  
Наче від удару.  
— Я кохаю тебе...  
— А я тебе ненавиджу! Ти зламав усе моє життя! Будь ти проклятий!  
Ці слова прозвучали вже тихо. Майже пошепки. Але вдарили сильніше за будь-який крик.  
— Забирайся. І  зачинила двері.  
Просто перед його обличчям.  
Андрій залишився стояти на ґанку.  
Сам.  
І вперше зрозумів, що деякі втрати вже геть неможливо виправити.