Зрада

Глава 13. 
Зрада. 
Осінь непомітно поступалася місцем зимі. Життя поступово налагоджувалося. Не швидко. Не так, як хотілося Андрію. Але налагоджувалося.  
Наталка вже не дивилася на нього з тією настороженістю, яка з'явилася після їхнього розриву. Вона більше не здригалася від його випадкових дотиків. Іноді навіть сама брала його під руку під час прогулянок.  
Для сторонніх це були дрібниці. Для Андрія — цілий всесвіт.  
Одного вечора вони сиділи на кухні в будинку Миколи Петровича. Наталка пила чай. Андрій збирав дитяче ліжечко, яке щойно привезли.  
Він уже годину воював із інструкцією. І виглядав настільки безпорадно, що Наталка раптом розсміялася.  
Щиро.  
Вперше за багато місяців.  
Андрій завмер. Потім повільно підняв голову.  
— Що?  
— Та так, нічого. Вона продовжувала сміятися.  
— Просто ти зараз схожий на школяра, який провалив контрольну.  
— Ця інструкція написана дияволом. Щоб люди мучилися. 
— Дай сюди.  
— Не дам.  
— Чому?  
— Бо я майбутній батько. Я повинен перемогти цю нещасну меблю.  
— Це просто ліжечко.  
— Тим більше.  
Наталка дивилася на нього ще кілька секунд. Потім усмішка повільно згасла.  
— Андрію...  
— Що?  
— Дякую тобі.  
Він відклав викрутку.  
— За що?  
— За те, що ти е. Ти поруч.  
Цього разу він нічого не відповів. Лише підійшов та взяв її долоню у свою.  
І Наталка її не забрала.  
Це був перший крок. Перший у тім, що вона сама зробила його.  
Вона багато думала над тим, чому Андрій тоді так з нею поступив, і прийшла до виводу, що винні обидва. А його алкогольне сп’яніння стало лиш детонатором. Вона поступово приходила до того, що занадто ідеалізувала сучасне життя. Що тільки зараз стала дорослою. Що треба було просто не доводити до той ситуації. Вона з вагітністю стала мудріша. Розважливіша. І зараз дивилася на все чим вона жила, зовсім іншими очима.  
Через кілька днів вони гуляли парком. Було холодно. Падав перший сніг. Наталка раптом зупинилася.  
— Знаєш...  
— Що?  
— Я багато думала.  
— Це небезпечно. Голова розпухне.  
Вона посміхнулася.  
— Замовкни.  
— Мовчу.  
— Наша дитина має народитися у нормальній сім'ї.  
Андрій завмер.  
Серце пропустило удар.  
— І?  
— І я думаю...  
Вона глибоко вдихнула.  
— Нам треба одружитися.  
Декілька секунд він просто дивився на неї. Не вірячи почутому.  
— Ти зараз серйозно?  
— Так.  
— Це пропозиція?  
— Не зазнавайся. Це тільки пробний випад. 
— Наталко... 
— Я не кажу тобі, що все вже забула. Не кажу, що повністю пробачила. Але я хочу спробувати. Заради дитини. І заради нас.  
Він обережно обійняв її. Вперше за дуже довгий час. І вона не відштовхнула його. Вони цілувалися. Довго, ніжно. І навіть сніг, який сипав  з неба, геть не дошкуляв їм.  
Зараз у їхньому світі більше не було нікого – тільки він та вона. 
 Микола Петрович, почувши новину, лише важко зітхнув.  
— Наталко, ти впевнена?  
— Так.  
— А ти? Він подивився на Андрія.  
— Більше ніж будь-коли.  
— Ну дивись мені. Другого такого шансу у твоєму житті не буде.  
— Я знаю.  
— Добре.  
Микола Петрович підвівся.  
— Тоді вітаю. Але пам'ятай: я все ще за тобою спостерігаю. Крок вліво, чи вправо, розстріл на місці.  
- Не переймайтеся, я далі буду йти тільки вперед. І просто притиснув Наталку до себе. 
Щастя тривало майже місяць. А потім почалися дивні речі. Спочатку Андрій не звернув уваги. Потім насторожився. Потім почав хвилюватися.  
Роман обіцяв десять відсотків від прибутку компанії. Минув місяць. Грошей не було. Минув ще тиждень. Теж нічого.  
Андрій подзвонив. Роман не відповів.  
Ще раз.  
Знову тиша.  
Третій раз.  
Те саме.  
— Дивно. Пробурмотів він собі під носа. І наступного ранку поїхав до офісу.  У приймальні Романа була  Юлія. Яка побачивши його,  лише підняла брову.  
— Доброго дня.  
— Доброго.  
— Роман у себе?  
— Так.  
— Можна?  
— Якщо він захоче вас прийняти.  
Слово "вас" прозвучало особливо холодно.  
— Передай йому, що я прийшов.  
Юлія натиснула кнопку селектора.  
— Романе Олеговичу, до вас пан Андрій. І сказала це з таким виразом, що Андрій почув у ньому усю її відразу до нього. 
Пауза.  
— Так. Можете зайти. Прошу.  
Вона кивнула на двері. І повернулася до роботи. Наче його тут взагалі не існувало.  
Роман сидів за своїм великим столом. У дорогому костюмі. Впевнений. Спокійний. Зовсім інший, ніж кілька місяців тому. Навіть не встав, щоб привітатися. 
— Привіт.  
— Привіт.  
— Чого не відповідаєш на дзвінки?  
— Зайнятий був.  
— Настільки?  
— Так.  
Андрій сів навпроти.  
— Добре. Тоді поясни мені інше. Де мої гроші?  
Роман мовчки відкрив шухляду. Дістав теку. Поклав на стіл.  
— Ось, читай.  
— Що це?  
— Документи.  
Андрій відкрив пластикову обгортку. Перегорнув першу сторінку. Потім другу. Потім третю. І раптом відчув, як у нього холоне всередині.  
— Що це таке?  
— Ти сам підписав довіреність.  
— І?  
— І я скористався своїм правом.  
— Яким ще правом?  
Роман спокійно відкинувся на спинку крісла.  
— Ти більше не маєш стосунку до моєї компанії.  
Запала тиша.  
— Що?!  
— Те, що почув. Роман дивився на Андрія з викликом.  
— Це що, жарт?  
— Ні.  
— Романе...  
— Ти сам сказав, що бізнес тебе більше не цікавить. — 
Але... 
— Жодних "але".  
Андрій дивився на нього так, ніби бачив уперше.  
— Ти мене кинув?  
— Назви це як хочеш, мені однаково.  
— Ми ж друзі.  
— Були.  
І це слово вдарило сильніше за ляпас.  
— Ти обіцяв.  
— Багато хто багато чого обіцяє.  
Андрій підвівся. Руки почали тремтіти.  
— Навіщо ти це зробив?  
І тут двері кабінету відчинилися. До кімнати зайшла Юлія. Спокійна. Впевнена. Зовсім не схожа на ту дівчину, яка колись плакала через нього. Вона підійшла до столу. І поклала руку Роману на плече. Андрій повільно перевів погляд з неї на нього.  
— Що відбувається? Ромчику, охорону викликати?  
Роман усміхнувся. Вперше за всю розмову. Цинічно. З відтінком відрази.  
— Я забув тобі сказати. Ми з Юлею одружилися.  
Андрій мовчав.  
— Вітаю. Голос прозвучав глухо.  
— Дякую.  
— І яке це має відношення до бізнесу?  
Юлія подивилася йому просто в очі. Тепер у її погляді вже не було образи. Лише холодна перемога.  
— Най безпосередніше. Вона відкрила теку перед ним. І показала останній документ. До якого він ще не дійшов. 
— Тепер я, замість тебе  співвласниця компанії.  
Андрій дивився на папери. Не вірячи побаченому.  
- Якщо хочеш, можеш їх порвати. Це копії. Вона дивилася на свого колишнього коханця з презирством та жалем водночас. 
— Ви... Андрій не в силах був більше щось сказати. 
— Саме так. Сказав Роман.  
— Тепер компанія належить нам. І вперше за багато місяців Андрій зрозумів, що таке справжня зрада. Не від ворога. Від вже колишнього друга.