Інша людина

. Глава 12. 
Інша людина.  
Минали дні.  
Життя Андрія змінилося настільки, що він іноді сам себе не впізнавав. Ще зовсім недавно він прокидався з думкою про прибутки, нові контракти та розширення бізнесу. Тепер першою його думкою була Наталка. Другою — майбутня дитина. І лише десь далеко позаду залишалися гроші, машини та фірма.  
Вранці він приїжджав до неї. Був поруч.  
Якщо Наталка погано почувалася — привозив ліки.  
Якщо їй хотілося полуниці посеред осені — знаходив полуницю. Якщо раптом серед ночі хотілося апельсинів — їхав за апельсинами. Він робив усе, щоб їй було комфортно. Все, щоб вона знову почувалася з ним одним цілим.  
Іноді Наталка дивилася на нього з подивом. Наче не могла зрозуміти, куди подівся той самовпевнений чоловік, який колись ставив себе у центр всесвіту. Але він не був і тим наївним хлопчиком, з яким вона колись познайомилася. Тепер він був чоловіком. Ніжним, чуттєвим, лагідним. Самовпевненим та здавалось надійним. Поступово те що ледь не розвело їх, відходило на задній план. Наталка знову звикала до Андрія. Знов починала бачити у ньому тільки гарні риси. Але те що він накоїв, поки що не давало їм стати тим, ким вони були раніше – закоханою парою. Поки що… 
Одного разу вони сиділи у парку. Наталка мовчки спостерігала за дітьми на майданчику.  
— Про що думаєш? — Тихо спитав Андрій.  
— Про тебе.  
Він здивовано подивився на цю тендітну як квітка молоду жінку. Таку близьку, і водночас таку далеку. 
— І що надумала?  
— Що ти знов дуже змінився. Вже втрете, за той час, поки я тебе знаю.  
Андрій усміхнувся.  
— Сподіваюся, тепер на краще?  
— Поки що не знаю.   
Він насторожився.  
— Чому?  
— Бо я досі не розумію, який з цих трьох справжній. Я не можу тобі вірити. А якщо ти знову змінишся?  
Ці слова боляче вдарили. Але він лише кивнув.  
— Справедливо.  
І більше нічого не сказав.  
Того ж вечора Андрій довго не міг заснути.  
Наталка мала рацію. Вона більше не вірила його словам. Їй потрібен був час. І вчинки.  
Справжні. Чоловічі.  
Тому наступного ранку він поїхав до офісу. Вперше за багато днів.  
Будівля здалася йому чужою. Колись він відчував себе тут господарем. Тепер — просто гостем. Секретарське місце біля приймальні було зайняте. І зовсім не Оленою. Придивившись до жінки за столом, Андрій на секунду завмер. 
Юлія! 
Вона теж підняла голову. Їхні погляди зустрілися, і відразу ж розійшлися. Жодної усмішки. Жодної радості. Лише крижаний холод.  
— Привіт, — тихо сказав Андрій.  
— Доброго  дня. Відповіла вона. Офіційно. Крізь зуби. Так наче вони були зовсім  незнайомими людьми.  
— Як справи?  
— Нормально.  
Вона навіть не підвелася. Не піднімаючи очей, продовжувала працювати з документами.  
Андрій ніяково переступив з ноги на ногу.  
— Бачу, ти тепер тут працюєш.  
— Так.  
— Секретаркою?  
— Так.  
— У Романа? Тепер вона нарешті подивилася йому прямо в очі. І цей погляд був ще більш крижаним ніж слова. 
— Так. У Романа Олеговича. 
Запала незручна пауза.  
— Юлю...  
— Не треба.  
— Я хотів...  
— Вибачитися? Вона криво усміхнулася.  
— Запізнився. Назавжди.  
Андрій мовчав.  
— Знаєш, що найсмішніше?  
— Що? 
— Я колись думала, що ти лідер, сильна людина. А зараз розумію, що помилялася. Ти звичайний лузер.  
Її слова були спокійними. Майже без емоцій. Саме тому били особливо боляче.  
— Можливо, ти права.  
— Можливо? Юлія піднялася зі стільця.  
— Ти жбурляв у мене пляшками. Принижував мене. Вигнав як собаку. І після цього говориш "можливо"?  
Андрій опустив очі.  
— Вибач.  
— Не мені тепер вирішувати, чи достатньо цього. Вона обійшла стіл. І вже біля дверей кабінету Романа додала:  
— І ще дещо.  
— Що?  
Юлія подивилася на нього з легкою зневагою.  
— Ти мені більше не бос. І підняла слухавку селектора.  
- Роман Олегович, тут до вас Андрій…  
- Як там тебе по батькові. Зневажливий погляд сковзнув по ньому ляпасом.   
Андрій промовчав. Колись ця фраза, і така її поведінка,  викликала б у ньому лють. Зараз він лише сумно посміхнувся. Бо вона мала рацію. Повністю.  
- Проходь. Юлія вказала на двері кабінету. 
Роман зустрів його без особливого захоплення.  
— Ти що, гроші позичати прийшов, або дурниці пропонувати. Я так розумію, справи фірми тебе вже не турбують?   
— Турбують. Тому я тут.  
— Тоді сідай. Я тебе уважно слухаю. 
— Я хочу продати тобі свою частку у нашому бізнесі. 
Роман кілька секунд мовчав. Потім повільно відклав ручку.  
— Ти це серйозно?  
— Абсолютно.  
— Через Наталку?  
— Через свою сім'ю.  
— Це не відповідь.  
— Через дитину. Мою майбутню дитину. Я хочу бути з ними поруч. Бути завжди. 
Роман уважно подивився на нього.  
— І що ти будеш з цим робити?  
— Просто жити.  
— Дуже смішно.  
— Я серйозно.  
Роман потер перенісся.  
— Андрію, ти ідіот. Ти нещасний ідеаліст. Ти… 
— Це я вже все чув. Перебив Романа Андрій. 
— Часто?  
— Останнім часом регулярно.  
— Правильно. Дурнів треба вчити. 
— Нічого я в тебе купувати не буду.  
— Чому?  
— Бо ти зараз думаєш зовсім не головою.  
— А чим?  
— Почуттями. Навіяною мріями романтикою. А вона далека від сурових реалій життя. 
Роман підвівся. Підійшов до вікна.  
— Слухай мене уважно. Я так розумію, ти хочеш бути поруч із Наталкою, і тебе більше нічого не цікавить?  
— Так.  
— Хочеш бути зразковим батьком?  
— Так.  
— Тоді будь їм. Хто – ж  тобі заважає?  
— Бізнес. Я не хочу приділяти йому час. 
— Дурниці. Роман повернувся.  
— Я керуватиму фірмою сам. Ти зараз оформлюєш на мене генеральну довіреність, по якій я можу приймати любі рішення по бізнесу односторонньо  — А прибуток? Ну скажемо — Десять відсотків від прибутків фірми, отримуватимеш автоматично.  
— Лише десять?  
— А хіба ти збираєшся працювати?  
— Ні.  
— Тоді скажи ще, дякую. І живи собі з миром.  
Андрій засміявся. Вперше за багато місяців щиро.  
— Дякую.  
— Ти не поспішай. Роман теж усміхнувся.  
— Бо якщо ще раз усе зіпсуєш з Наталкою, я особисто допоможу її батькові тебе закопати.  
— Вірю. 
Вони потиснули руки. І вперше за довгий час Андрій відчув всередині себе дивний спокій. Наче залишив позаду старе життя.  
Життя, у якому він постійно біг за грошима. І зробив перший крок назустріч тому, де головною цінністю була не компанія. А родина. 
А після підпису генеральної довіреності, у присутності миттєво викликаного у офіс нотаріуса, з плеч Андрія просто впав тягар. Він просто видихнув.