Вирок

Глава 11.  
Вирок. 
Всю дорогу Андрій мовчав. Наталка теж не сказала  жодного слова. Лише дивилася на нічну дорогу попереду.  
А він сидів поруч і намагався звикнути до думки, яка щойно перевернула його життя.  
Дитина.  
У нього буде дитина. Його дитина.  
Не бізнес. Не гроші. Не нова машина. Не черговий контракт.  
Жива людина.  
Його син чи донька.  
І від усвідомлення цього йому ставало ще соромніше. Бо він згадав той похмільний ранок. Згадав Наталчині сльози. І зрозумів, що зараз  міг втратити не тільки її. Міг ніколи не почути про власну дитину.  
Будинок Миколи Петровича світився кількома вікнами. Хоча було вже далеко за північ.  
Коли вони зайшли всередину, господар  навіть не здивувався. Він знав, що вони приїдуть.  
Майже сивий, крупної статури чоловік зі зморшками під очима,  сидів у кабінеті. Перед ним стояла філіжанка  давно холодної кави. Руки стиснуті у кулаки так, що аж жили на них пульсували. Погляд опущений долу. Та тяжке дихання. Було помітно, що він, побачивши Андрія,  ледь стримує  себе.  
— Наталко, доню, залиш нас.  
Дівчина мовчки кивнула. І вийшла. Вона вірила батькові. Він обіцяв, що нічого поганого Андрію не вдіє.  
- Я просто проведу йому лекцію, на морально – етичні теми. Сказав він, коли Наталка показала йому повідомлення на телефоні.  
- Ти тільки привези його сюди. Я погляну йому у вічі. І все. 
- І все? Спитала вона. 
- Ти думаєш, що він приїде сюди? 
- Якщо у ньому є хоч частка від справжнього чоловіка – приїде.  
Двері кабінету зачинилися.  
Стало тихо.  
Микола Петрович довго дивився на Андрія. Настільки довго, що тому захотілося відвести очі. Хотілося провалитися крізь підлогу.  І тоді Микола Петрович почав:  
— Ну що, щеня, догрався у кохання?  
Андрій опустив голову.  
— Я винен.  
— І це все, що ти мені хочеш зараз сказати?  
— Ні.  
Він важко видихнув.  
— Я поводився як тварина.  
— Ближче до правди. Але ще не все. 
— Я зрадив її довіру. Я недостойний її. 
— Так. Ще краще. Далі.  
— І якщо ви мене зараз виженете...  
— Замовкни. Досить. Далі підуть пусті слова.   
Голос Миколи Петровича був спокійним. Саме це лякало Андрія найбільше.  
— Ти мабуть і поки  нічого не зрозумів.  
Андрій підняв голову.  
— Ти думаєш, що справа у мені? Що я такий собі батько – тиран, який проти щастя єдиної дочки?  
— А хіба ні? Вирвалося у Андрія. Якби не ваші заборони, все могло – б бути по іншому. 
— Ні. Було – б ще гірше.  
Микола Петрович різко встав.  
— Справа в ній. Він ткнув пальцем у двері.  
— У моїй дочці. Я, нажаль, виростив її ідеалісткою. Такою собі випестуваною принцесою з принципами честі та моралі. 
— Я знаю.  
— Нічого ти не знаєш.  
Вперше за всю розмову в його голосі з'явилася лють.  
— Ти не витримав іспиту. Ти проміняв мою дочку на гроші, та якусь там дешеву повію.  
— Так. Але я бачив Наталку майже щодня… 
- А ти  бачив, як вона, після останньої вашої зустрічі плаче ночами? Бачив, як вона перестала їсти? Бачив, як боялася залишатися сама? Бачив, як прокидалася від кошмарів? І все це через тебе.  
Андрій мовчав. Він не знав що відповісти. 
— І якби вона не носила твою дитину...  
Микола Петрович замовк. Видихнув.  Потім опанувавши себе, повільно договорив:  
— Ти -  б, мабуть вже сидів. У в’язниці.   
Від цих слів по спині Андрія пробіг холод. І він зрозумів, що це не погроза. Це факт.  
— Я знаю.  
— Ні. Ти мало що знаєш. Я міг би знищити тебе повністю. Міг забрати все. І бізнес. І майно. І свободу. І ти б нічого не зробив. Бо закон був би на моєму боці.  
У кабінеті запала тиша.  
— Чому тоді...  
— Через неї.  
Микола Петрович важко сів назад у крісло.  
— Вона досі тебе кохає. І я не можу зрозуміти чому.  
Андрій відчув, як у нього злегка тремтять руки.  
— Я цього не заслуговую.  
— Нарешті! Вперше за вечір ти сказав щось розумне.  
Микола Петрович відкрив шухляду столу. Дістав сіру пластикову теку. Поклав перед ним.  
— Тут усе. Про тебе. Перевірки. Скарги. Порушення. Твої оборудки. Твої неоформлені працівники. Несплачені податки. Усе, що ти  робив через жадібність.  
Андрій зблід.  
— Якщо я захочу, цього вистачить років на п'ять. Твоєї повної ізоляції. Можливо й  більше. Це буде залежати від мого настрою. 
— Я зрозумів.  
— Ні. Зараз повніше зрозумієш.  
Микола Петрович нахилився вперед.  
— Я даю тобі шанс. Один. Останній. Не для себе. Для Наталки. Для моєї майбутньої онуки чи онука. Бо хочу, щоб у цієї дитини була повна сім’я. 
Він поклав руку на стола.  
Було помітно як пульсує жила на його шиї.  Як тяжко йому даються ці слова. Але Микола Петрович тримав себе  достойно. Хоча йому дуже хотілося, узяти за шкабарки цього молодика, та просто викинути з кабінету, а потім бити. Бити довго. Поки той не перестане рухатися. Дуже хотілося.  
Але він тримався від цього. Розумів, що донька такого виховання цього виродка, йому  не пробачить. 
- Якщо ти ще раз образиш мою дочку... Ще раз підвищиш на неї голос... Ще раз зрадиш її довіру...  
Він видихнув. Було помітно, як тяжко йому даються ці слова. 
- Я…  
- Я  особисто доведу твою справу до суду. І зроблю все, щоб ти сів. Надовго. У саму погану камеру.  З Волоцюгами та вбивцями. І вони будуть ґвалтувати тебе кожного дня. Як ти…  
Він зробив  паузу.  
Видихнув.  
Одвів погляд до вікна, та знову перевів його на Андрія.  
- Ти мене зрозумів?  
— Так.  
Не сказати, що Андрій злякався. Але йому було не по собі. Він усвідомлював, що Микола Іванович, не кидається на нього з кулаками, тільки завдяки внутрішній витримці. Але як би просто побив, мабуть було – б легше. 
— Голосніше.  
— Зрозумів.  
— Добре. Микола Петрович відкинувся на спинку крісла.  
— Тоді йди та заслужи її прощення. Бо поки що  вона тебе не пробачила. І я теж.  Наступні тижні стали для Андрія найважчими у житті. Наталка дозволила йому бути поруч. Але не більше. Жодних обіймів. Жодних поцілунків. Жодних гучних слів про кохання. Вона просто спостерігала. Перевіряла. Чи справді він змінився.  
Андрій возив її до лікарів. Сидів поруч у чергах. Був дуже уважний та чуйний.  І геть нічого не вимагав натомість. Він вчився знову бути поруч з нею. Просто поруч.  
Одного дня Наталка раптом сказала:  
— Ти став тихішим.  
— Можливо.  
— Раніше ти завжди говорив тільки про себе. А зараз більше слухаєш.  
Він сумно посміхнувся.  
— Бо раніше я був дурнем.  
— Був?  
— Сподіваюся що порозумнішав.  
І тоді вона вперше за довгий час ледь посміхнулася. І ця усмішка коштувала йому більше за будь-який прибуток.