Прозріння

Глава 10.  
Прозріння. 
Коли Андрій розплющив очі, надворі вже сутеніло.  
Перші кілька секунд він навіть не розумів, де знаходиться. Потім прочумався, побачив стару дерев'яну стелю, пожовклу від часу побілку стін, почув знайомий скрип дверей від вітру і все згадав.  
Дача.  
Та сама стара дача, де вони з Романом колись починали свій бізнес.  
Голова розколювалася від похмілля. В роті було так сухо, що здавалося з нього вийшли усі соки. Та коли Андрій більш менш прийшов до тями, то побачив - на столі стояла пляшка мінералки, тарілка з бутербродами і записка:  "Або ти сьогодні починаєш думати головою, або завтра ми будемо знову жебраками. Роман."  
Андрій гірко посміхнувся.  
— Дякую, друже...  
Він підвівся і підійшов до вікна. За ним шуміли дерева.  
Колись з Романом,  ще малими, сиділи тут удвох до ночі. Будували плани на майбутнє. Мріяли про гроші, машини, успіх. Тоді все було просто. Тоді  ще у його житті не було  Наталки. І майже всі  проблеми хлопця,  вирішували батьки.  
І раптом саме її, Наталки  обличчя,  спливло перед очима.  
І вперше за останні тижні він дозволив собі не тікати від спогадів. Він їм підкорився. Та не тільки спогади пригнічували його. Записка Романа. От ще що надало натхнення. 
Андрій  згадав як вони з Наталкою познайомилися.  
Вона прийшла до нього на фірму замовити повітряних кульок, подрузі Софійці на день народження. Як вони разом підбирали кольори, та форми. Як вона декілька разів після того телефонувала йому. Просто, поспілкуватися. Коли їй було самотньо.  
Її сором'язливу усмішку, коли він перший раз запросив її на побачення.  
Те, як вона тоді сміялася над його жартами. А втім, через деякий час, коли вони почали зустрічатися, як дивилася на нього. Як вірила. Беззастережно. По-справжньому. Як шуткувала з нього, доводячи до шаленства. Як дражнила його. А він мріяв скоріше зробити її своєї дружиною.  
- Зробив!  
Андрій опустився на старий скрипучий диван. Згадав, як вони гуляли вечірнім містом. Як вона чекала його дзвінків. Як хвилювалася, коли він затримувався. Як підтримувала тоді, коли його бізнес тільки  розвивався. І щоразу поруч зі спогадами приходило інше. Те, що він зробив.  
А з цим її сльози. Її очі того дня. Жах, біль, огида.  
Він закрив обличчя руками. Йому раптом стало важко дихати. Вперше за все своє життя він зрозумів одну просту річ. Він не просто втратив жінку. Він знищив людину, яка кохала його більше за себе. А ще підставляє Романа. Свого давнього та найближчого товариша.  
— Господи...  
Голос зірвався.  
— Що ж я наробив...  
На дачі було тихо. Настільки тихо, що він чув власне серце.  
Андрій сидів так майже годину.  
Потім піднявся. Взяв телефон.  
Довго дивився на номер Наталки. Декілька разів намагався набрати. Не наважувався. Скидав. Знову відкривав контакт. І нарешті почав писати.  
Слова ці, давалися важче за будь-які переговори у його житті.  
"Наталко. Я не прошу пробачення. Бо не заслуговую на нього. Я просто хочу, щоб ти знала. Кожного дня я згадую той вечір. І кожного дня ненавиджу себе за те, що зробив. Ти була найкращим, що сталося у моєму житті. А я виявився людиною, яка не варта навіть стояти поруч із тобою. Я втратив тебе через власну дурість, гординю і підлість. І тепер нарешті це зрозумів. Можеш не відповідати. Можеш ніколи більше мене не бачити. Я це заслужив. Але якщо колись зможеш — вибач мене. Не заради мене. Заради себе. Бо мені страшно думати, що через мене ти перестала вірити людям".  
Він перечитав повідомлення кілька разів. Потім натиснув "Надіслати". І відклав телефон.  
Не чекаючи відповіді. Відкинув його від себе, як гаряче вугілля, від багаття, що горіло  у його душі.   
Йому стало лячно. Більше всього він боявся її відповіді. 
Минуло хвилин двадцять. Може тридцять. Телефон раптом задзвонив.  
Андрій здригнувся. Мимоволі схопив. 
На екрані світилося її фото.  
Наталка.  
Він довго не міг натиснути кнопку відповіді. Потім усе ж підніс телефон до вуха. — Алло...  
Його голос був тихим. Нерішучім.  
Кілька секунд у слухавці було чути лише дихання.  
— Ти де? Спитала вона. 
Голос був втомленим, кволим. Але це був її голос.  
— На дачі.  
— На тій старій?  
— Так.  
Знову пауза. Знову дихання. 
— Сиди там.  
— Наталко...  
— Просто чекай. Я приїду.  
Зв'язок обірвався.  
Андрій ще довго дивився на телефон. Не вірячи почутому. Зараз, чекаючи її він був готовий до всього. Навіть до  страти.  
За годину біля воріт зупинилася машина. Він почув звук двигуна. Серце почало калатати. На лобі виступив піт.  
Наталка приїхала  сама. Без батька. Без охорони. Без будь-якої підтримки.  
Вона виглядала інакше, ніж тоді, коли він бачив її востаннє. Наче подорослішала за цей місяць на декілька років. Під очима чорні тіні. Замість модельних човників, звичайні крокси.  І зовсім без косметики. І з волоссям, зібраним у недбалу гульку на потилиці. 
Вони мовчки дивилися одне на одного. Декілька довгих секунд. Потім Наталка заговорила першою:  
— Ну і що? Спитала вона. 
Андрій опустив голову.  
— Я не знаю, що тобі сказати.  
— Тоді скажи правду. Головне почати.  
І він сказав. Усе. Про страх. Про алкоголь. Про те, як тікав від самого себе. Про Юлію. Про скандал. Про те, як розвалюється його бізнес. Про Романа, якого підставив. Про безсонні ночі. Про власну огиду до себе.  
Наталка слухала мовчки. Не перебивала. Лише інколи відводила погляд. Розмова тривала майже годину. Коли він закінчив, надворі вже стояла ніч.  
— І що тепер? — Тихо спитала вона.  
— Не знаю.  
— Знаєш. Вона подивилася йому прямо в очі.  
— Ти боїшся.  
— Так.  
— Мого батька?  
— Так.  
— Даремно.  
Андрій гірко посміхнувся.  
— Наталко, це він мене знищує?  
— Ні. Вона похитала головою.  
— Ти сам себе знищив. А тато просто не заважає наслідкам наздоганяти тебе.  
Ці слова влучили точніше за будь-який удар. Вона підвелася.  
— Поїхали.  
— Куди?  
— До батька.  
Андрій зблід. 
— Зараз?  
— Саме так.  
— Наталко… 
— Якщо ти справді шкодуєш за скоєним — поїхали. Якщо ні — залишайся тут. Назавжди.  Але я тобі винна дещо сказати. Якби не це, я ніколи б не приїхала сюди. Вона зробила паузу. 
- Андрію, я вчора зробила тест на вагітність. Якщо вірити йому, я чекаю від тебе дитину.  
І  рушила до дверей.  
Андрій зрозумів, що зараз вирішується його майбутнє. Можливо, вперше у житті не бізнес. Не гроші. Не статус. А щось набагато важливіше. Він мовчки підвівся. І пішов слідом за нею.