Тріщіни

Глава 9. 
Тріщини. 
Юлія приїхала до Андрія приблизно через сорок хвилин після його дзвінка. І хоч вона дуже поспішала, але встигла надіти напівпрозору білу сукню, та дуже привабливу білизну. Андрій вперше запросив її до себе додому. І це було щось нове у їх стосунках. 
Хоча і до цього, кожна зустріч з улюбленим босом була для неї, як свято. Вона сама не знала, чи кохає його. Але з ним було зручно та комфортно. А ще вона геть ні в чому себе не обмежувала. І їй подобалося таке життя.  
Їй з Андрієм було настільки комфортно, що вона навіть давно перестала звертати увагу на залицяння милого сусіда Павлика.  
Той бідолаха був вже давно закоханий у цю вродливу молоду жінку по самі вуха. І готовий був взяти її за дружину хоч зараз. Але Юлія просто фліртувала з ним, перетворюючись для хлопця у яскраву недосяжну мрію.  
Вона могла посидіти з ним у дворі на лавці. Могла по дружньому узяти за руку. А поцілунок у щоку, для нього взагалі був як орден. За який  він був здатен, для своєї маленької кішечки (так він називав її у своїх думках) на все, чого вона тільки від нього забажає.  
Сьогодні, Юлія  була дуже здивована. Щось не так було з її улюбленим босом. Зазвичай він телефонував їй упевненим голосом. Навіть трохи наказовим. А цього разу в його словах чулося щось дивне. Щось схоже на страх. Або відчай. Щось таке, що заставило її якнайшвидше поспішити до нього.  
Коли двері квартири відчинилися.   Вона одразу зрозуміла: сталося щось серйозне та поки що неясне.  
У Андрія був такий вигляд, що вона аж злякалася. По перше він був добряче напідпитку, А  на столі. У залі  — порожня пляшка. На підлозі — ще одна.  
Андрій навіть не привітавшись, запустив її у квартиру. Механічно сприйняв поцілунок у щоку. А тепер, поки вона роззувалась,  просто сидів у кріслі та  дивився кудись у стіну.  
 — Що сталося? Юлія була збентежена. 
— Нічого. Просто сумно.  
Вона пройшла до кімнати. І раптом завмерла. На канапі лежала зім'ята ковдра. А на білій тканині темніла пляма. Пляма крові. Юлія уважно подивилася на Андрія. Потім знову на канапу. І раптом усе зрозуміла.  
— Тут була Наталка? І ви з нею?.. 
Про неї Юлія знала. Навіть те чого їй знати було не треба. Андрій розповів Юлії про себе все. Не залишивши жодної таємниці.   
І ця Наталка, на думку Юлії, просто водила Андрія за ніс. Псувала своїми недолугими вимогами його життя. І тому відношення до неї у Юлії було заочно – негативне. Хоч вона і відчувала у ній суперницю, але вважала, що боротьбу за серце Андрія вона виграла.  
Андрій через силу відповів: 
— Була.  
— І що тут сталося? Хоча й так все було ясно.  
— Не твоя справа. Ти краще прибери  усе. Приготуй мені кави. А я втомився. Дуже втомився.  Треба відпочити. Андрій чогось став агресивним.  
Юлія повільно сіла навпроти. Вона вперше бачила його таким. Не переможцем. Не бізнесменом. Не тим, хто хизується своїми успіхами, та прагне більшого. А  розбитою злою безпомічною людиною.  
— Андрію...   
Зараз вона сама не розуміла що твориться у її голові. Це були і ревнощі, і відчай. І жаль. Вона сама не розуміла, як тепер далі будуть розвиватися їх відносини. Тим паче, що Андрій зовсім не збирався приховувати від неї, те що тут сталося. Він просто показав їй це. Вона побачила. Здогадалася. І це її дуже бентежило. Вона геть не розуміла, навіщо зараз вона тут?   
Андрій  різко підняв голову.  
— Я сказав: не твоя справа. То ти прибираєшся, чи ні? А очі були мутними, та пустими. А голос геть полишений емоцій. Вже не злий. І не п’яний. А якийсь…  
Як у робота. А ще тихий.  
— Якщо через це вона пішла...  
— Замовкни! Де моя кава?  
Знову приступ агресії. 
— Ні. Я спочатку хочу зрозуміти…  
— А я не хочу тобі нічого пояснювати! Ти хто взагалі?!  
Юлія похитала головою. Зараз вона почувала себе нікчемною служницею. А це дуже било по її гордості.  
Пора було піднімати повстання, та роз’яснити ситуацію. Хоча вона і розуміла, що у такому стані Андрій може набалакати казна що, але - ж не на смітнику вона себе знайшла, щоб дозволяти цьому чоловіку так з нею поводитися.  
— Я не буду прибирати.  Я, якщо хочеш,  викличу клінерів. Вони наведуть тут лад.  
І тут Андрій не витримав. Він просто вибухнув: 
— Я сказав – поприбираєш ти! Ніяких клінерів! Я сказав!  
- Я не буду в тебе прибиральницею!  Її очі просто сипали блискавками.  
Юлія розуміла, що цими словами вона копає яму для їх відносин, але вони вирвалися самі собою. Гідність в цей момент переважала. А ще образа. Не за зраду. В них з Андрієм були вільні відносини. А за те, що вона повинна прибирати за цією Наталкою. А це був дуже сильний, болючий удар по самолюбству.  
І тоді Андрія понесло. 
Йому просто потрібно було викинути на когось свою лють. Треба було терміново самоствердитися. І вже потроху приходячи до тями, він почав:  
- Ти все сказала? Давай, тоді -  роздягайся, та мерщій до спальні!  Шльондра! Раз не хочеш прибиратися, то ти мені зараз потрібна тільки у такому плані. Якщо не хочеш бути прибиральницею, то будь коханкою!  
— Що? 
— Я сказав іди до душу!  Хочу щоб ти приємно пахла. Від тебе тхне…  
— Андрію...  
— Геть звідси! Бігом до душу! Я сказав!   
У жінку полетіла порожня пляшка, та влупившись у стіну недалеко від її голови, засипала дрібними уламками.  
Юлія мовчки взяла сумочку. На порозі кімнати  озирнулася.  
— Знаєш... Це вже занадто!  
Їй не було страшно. У ній просиналась розлючена пантера.  
Такого відношення до себе вона не збиралась йому спускати. Вона чесна жінка, і аж ніяк не дівчина по виклику.  
І вона пішла у наступ. 
- Я думала, що ти  сильний.  Що ти чоловік з великої літери. Казала вона. 
- Але зараз я бачу лише слабку людину. Хробака. Невдаху, який навіть не може розібратися у своїх діях. Який може підняти руку на жінку. Який швидко стає порожнім містом….  
- Що?!  
Андрій аж оскаженів. Друга пляшка полетіла у неї. 
Вдарила у двері. Розлетілася на друзки. Оббризкала коньяком. І тепер на новій білій сукні, були темні, неприємно тхнучи  плями.  
- Прощавай, придурок! І щоб я більше не бачила тебе у своєму житті! Юля миттю вискочила за двері, та хряпнула ними так, що луна пішла по всьому будинку.   
Андрій залишився сам. 
- Пішла і чорт з нею. Пробурмотів він собі під носа. А потім впав на ту саму канапу, та мирно заснув. Весь свій негатив, він вже викинув. 
Наступного дня він, трохи прийшовши до тями,  поїхав до офісу.  
Роман одразу помітив, що з другом щось не так. По перше той  був небритим, та у зім’ятій сорочці. Волосся не причесане. А очі мутні та пусті.  
— Ти виглядаєш жахливо.  
— Дякую за пильність.  
— Пив?  
— Так.  
— Багато?  
— Дуже.  
Роман уважно подивився на нього.  
— Що в тебе сталося, Андрію?   
І Андрій, котрому зараз вкрай потрібно було комусь вилити душу,  розповів. Усе.  
З подробицями. З усіма. І про Юлію, і про Наталку. 
Коли він закінчив, у кабінеті запала тиша.  
Довга.  
Неприємна.  
— Ти ідіот. Ти кінчений ідіот. Ти хоч розумієш, що зробив?! Роман підвищив голос.  
— Не починай хоч ти.  
— Ні. Ти навіть не ідіот. Ти взагалі, просто самогубець.  
— Романе...  
— Замовкни!  Андрій уперше за багато років почув такий тон від найближчого товариша.  
— Ти маєш усе. Ти міг мати ще більше. Набагато більше. Тобі треба було усього тільки на ній оженитися. А ти повів себе як збоченець. Як той, хто не бачив жінок довгі роки. Ти що не міг Наталку проводити, та з Юлькою напругу зняти? Ти, повний ідіот!  
— Я знаю.  
— Ні, нічого ти не знаєш! Роман підвівся зі стільця.  
— Вона, Наталка, тебе дурня набитого кохала. По справжньому. А з таким тестем, як Микола Петрович, ти б міг взагалі стати найбагатшою у місті людиною.  Ти – ж міг приїхати до нього, та поспілкуватися сам на сам.  
— Знаю.  
— А ти повівся  як покидьок! Як остання скотина! Ти – ж  що зробив?!  
— Досить. Андрій почервонів. Дивився на Романа злим поглядом. 
А тому було байдуже. Він переживав більше не за Андрія, а за себе. За свої статки. Він здогадувався як може помститися Андрію батько Наталки. І серед варіантів помсти, банальне вбивство Андрія, було – б найкращім варіантом. 
— Не досить! Таких як ти треба морально знищувати, і ізолювати від оточуючих! Як тепер ти збираєшся все це розрулювати?  Як, дурню?! 
Він підійшов так близько, що Андрій подумав: зараз ударить. І майже не помилився.  
Роман схопив його за піджак.  
— Ти взагалі розумієш, що наробив?!  
— Відпусти мене. Бо я за себе не відповідаю. 
— Ні. Я тебе ще головою об стінку не луснув. А дуже треба. Щоб став думати нею, а не тим що в тебе у штанях.  
— Романе!  
— Через свою дурість ти тепер  можливо втратиш усе! І я з тобою. Може краще зараз тебе вбити, а голову підкинути під ворота Наталчиного будинку?  
Андрій мовчав. Він розумів – Роман правий.  
Та й Роман вже  опанував себе та відступив.  
— Іди геть з моїх очей. Щоб я тебе не бачив. А я буду готуватися до того, щоб хоч якось виправити твої помилки. Хоча  я б на твоєму місці пішов  до Наталки, упав  навколішки перед нею та її татом.  Вимолював – би прощення.  
- Ага, зараз. То не я вже біжу? Пробурмотів Андрій, та вийшовши з офісу подався до найближчого бару.  
А за тиждень у їхній фірмі почалися  проблеми. Вони посипалися як горох із дірявого мішка. Одна за одною.  
Позачергова перевірка технічного стану автобусів. Позапланова ревізія податкової інспекції. Скарги невдоволених клієнтів. Розірвані контракти. Затримки платежів.  
Спочатку Андрій вважав це випадковістю. Поганим збігом обставин. Потім почав нервувати. А через місяць, коли справи пішли геть погано,  вже по справжньому панікував.  
Того  ранку розлючений Роман увірвався до його кабінету.  
— У нас ще один клієнт пішов. Вантажівкам треба шукати роботу. А її немає. Ніхто у нашій області не хоче з нами працювати.  Не знаєш чого так?  
— Який ще клієнт? Андрій здивовано, дивився на партнера.  
— Найбільший. Семен Борисович Котов. Сказав, що найшов більш надійних та дешевих  перевізників.  
— Це неможливо. В нас з ним контракт на три роки вперед. Він повинен заплатити за передчасне розірвання договору.  
— Можливо. Але ось твій контракт. Наші автівки усі як, одна, на штраф – майданчику. Проблеми з документами. Це – ж твоя ідея не оформлювати працівників офіційно. А поліцейські чомусь сьогодні зупиняли саме їх. Наші вантажівки. Це що, збіг обставин? Він з силою кинув папери на стіл.  
— На сам подивися. Там штрафи.  
Андрій мовчки читав документи. Він читав і руки його почали труситись.  
— Ми конкретно втрачаємо гроші. Там дуже великі штрафи. Майже кричав Роман. 
— Саме так. Але викрутимося.  
- А ще банк, де ми взяли кредит під розширення бізнесу, дізнавшись, що в нас проблеми, вимагає терміново повернути гроші. А декілька магазинів у заставі. Ти не бачиш до чого йде?  
— Хто  - ж це все робить? Не може бути все це одночасно. Це схоже на рейдерський захват. 
— Ось це мене й цікавить. Хоча думки є. Ішов – би ти таки друже у гості до Наталчиного батька. Скоріше за все це він.   
У Романа був вже хоч трохи конкретизований, але не підтверджений документами доказ:  
Один зі старих знайомих натякнув йому, що на ринку з'явився новий таємний гравець. Людина, судячи з усього, маюча  великі зв'язки. І дивний інтерес саме до їхнього бізнесу.  
- Так що  готуйся, Ромчику,  до того, що можливо ваше таксі позбавлять ліцензії. Сказав з нахабною посмішкою Депутат міської ради Євген Семенович. Така пропозиція вже винесена на чергову сесію. І я думаю вона проїде.  
І тоді Роман повністю зрозумів, що наближається катастрофа.  Він миттєво поїхав на пошуки Андрія, який останні дні зовсім не цікавився справами, а проводив час з повіями у саунах та ресторанах. Андрій просто зламався і вже зовсім не хотів боротись.   
Роман знайшов його у такому стані, що побалакати з ним було майже неможливо.  
І тоді Роман просто кинув товариша у свою автівку, та одвіз на ту саму стареньку дачу. Де вони починали свій бізнес, пакуючи той самий «Суперрастін».