Помста

Глава 8. 
Помста. 
Наталка повернулася додому лише під вечір. Вона майже не пам'ятала, як дійшла. Багато  разів  зупинялася, сідала на  лавки, які траплялися дорогою. Довго стояла біля їх з Андрієм улюбленого фонтану. Безцільно бродила по  парку. Їй не хотілося нікого бачити.  
Але надвечір таки вернулася додому. Бліда, стомлена та виснажена.  
Там  її чекав батько. Микола Петрович. Він намагався додзвонитися доньці цілий день. Але вона просто скидала його дзвінки. І написала єдине повідомлення: 
- Таточку, не переймайся. Просто мені тяжко, і я не хочу ні з ким розмовляти. 
Зараз,  побачивши її змарніле обличча,  Микола Петрович одразу зрозумів, що сталося щось серйозне.  Він бачив свою доньку різною. Веселою. Сумною. Ображеною. Закоханою. Але такою — ніколи.  
— Наталя, що сталося? Він взяв її за підборіддя, та дивився просто  у вічі. 
Вона спочатку мовчала. Потім почала плакати. А ще через кілька хвилин розповіла все.  
Без зайвих подробиць.  
Лише те, що Андрій принизив її. Що він став зовсім іншою людиною. Що гроші зробили з нього того, кого вона більше не впізнавала. Те що вона сьогодні рано вранці була у нього. І дуже розчарувалася.  
- Як саме він тебе принизив? Спитав батько. 
- Кажи, як? 
- Він…  
Наталя не могла сказати батькові, що він зробив її жінкою майже насильно. Вона багато чого не могла сказати. Тільки плакала та мовчала.   
Микола Петрович мовчки слухав. Не задавав зайвих питань. Але його обличчя ставало все похмурішим.  
Він про все здогадався сам.  
Він, який вже думав, що Андрій взявся за розум. Що поступово стає тим, за кого можливо, без вагань віддати доньку заміж. Сьогодні він жорстко розчарував.  
Коли Наталка закінчила,  то вперше за багато років вона побачила в його очах справжню лють.  
— Я його вб'ю. Догрався, паскудник!  
— Ні, тату.  
— Вб'ю!  
— Ні! 
— Він цього заслуговує. 
— Не треба, таточку. Донька дивилася на нього такими благальними очима, що він поступово почав заспокоюватися.  
Микола Петрович важко видихнув. Потім сів у кресло. Нервово забарабанив пальцями по журнальному столику.   
— Добре. Що мені з ним робити? Залишити все так як є? Але так не буде. Твій Андрій має бути покараним. До нього повинно дійти, що з моєю донькою так не треба. У його голосі з'явився крижаний холод. 
Наталка промовчала. Вона не знала, що відповісти. Вона розуміла батька. 
А той вже придумав, що треба зробити. 
— Тоді  хай живе. Але зовсім не так, як зараз. Трохи подумавши, та тяжко видихнувши сказав він. 
- Тату, ти не зробиш йому зле. Ні. 
- Я просто зроблю його тим, ким він був раніше. Жебраком. Ти ж цього хочеш? 
- Я просто його кохаю. Але коли він був бідним, він був людянішим.  
- Мила моя дитина. Микола Петрович встав з кресла, підійшов до доньки, притяг її до себе. І став  гладити по голові. З ніжністю. З батьківською ніжністю. І Наталка, в цю мить стала почувати себе просто маленькою беззахисною дівчинкою. Від нервового виснаження, та лагідних дотиків,  їй захотілося спати. 
- Дякую, тату. Дякую за те що ти у мене є. Сказала вона.  
- Дякую за те, що  ти мене розумієш.   
Наступного дня  Микола Петрович почав збирати інформацію про Андрія.  
Він не був бійцем у повному розумінні цього слова. Не був кримінальним авторитетом. Але чудово розумів гроші. І дуже добре знав людей. А ще мав гарні зв’язки, і у кримінальних кругах,  у поліції, та серед держслужбовців. Багато людей знали, та поважали його.  
Через тиждень він уже знав про бізнес Андрія та Романа більше, ніж вони самі. Про вантажівки. Про автобуси. Про таксі. Про склади. Про кредити. Про борги. І навіть про  "Суперрастін", з якого все почалося.  
— Цікаво... Дуже цікаво. — Бурмотів він, переглядаючи записи. А потім узявся за телефон.  
- Семен Борисович. Я вибачаюся, що турбую. Я бачив у вас контракт з фірмою «Романдр» . І ви користуєтеся їхніми послугами як перевізників. Так, от, я сам відкриваю транспортну компанію. Так, дорогий ви мій. Я беру у лізінг декілька вантажівок. І через тиждень зможу вам запропонувати більш вигідні умови. 
Погоджуйтесь. А потім ми обмиємо цю справу. Я виставляюся.  
Потім був ще дзвінок: 
- Іване Петрович? Я хотів пожалітися на таксі «Вояж». Уявляєте, у них більшість водіїв не оформлена. Так. Вони просто грабують державу, не платять податки належним чином. Ви б глянули, що там і як. А то чесне слово – за державу прикро. А ще, я чув, що в хазяїв цього «Вояжа», ще й декілька магазинів. Сумніваюся, що там також все чесно з податками.  А автобуси. Ви б зробили їм позачерговий техогляд. Є інформація, що вони виходять на лінії несправні. А це – ж небезпека. Так, звісно. Буду винен. Розрахуюся. 
- Валентин Юрієвич. Ви там постачаєте товари до магазинів фірми «Романдр». Так от, я вам скажу, що готовий викупити все, що ви їм постачаєте. Так. І ціну вищу дам. Тільки розірвіть з ними домовленість. Так, це важливо. Я знаєте планую відкрити декілька нових магазинів…  
Потім ще декілька подібних дзвінків. Потім декілька зустрічей з потрібними людьми. Трохи подарунків.  
Микола Петрович не спішив. Він діяв поступово. Неначе павук плів павутиння. Він обплітав бізнес Романа та Андрія так, що в них  все почало розвалюватися. І день повного банкрутства молодих бізнесменів був вже не за горами.