Великі гроші

Глава 7.  
Великі гроші  
Минуло пів року.  «Суперрастін», принісши Андрію та Роману гарний стартовий капітал  вже пішов у історію.  
Гроші до друзів тепер   текли повноводною рікою, вже  з більш легальних витоків.  
Вони постійно вкладали. Аналізували ринок. Вони розвивалися, і не думали зупинятися. Бо розуміли, що вкладені гроші, які працюють, принесуть з собою ще гроші. А їх ніколи не буває досить. В них просто з’явилася якась жадібність та азарт.  
Нещодавно Андрій з Романом навіть  придбали   службу таксі. Ту саму, де колись працював Роман.  
Коли вони вперше зайшли до офісу вже як власники, Роман сяяв від щастя.  
— Пам'ятаєш, як мене тут штрафували за погану роботу?  
— Пам'ятаю.  
— А тепер я можу штрафувати інших.  
— Це і є твоя мрія?  
— Частково.  
А ще декілька зараз у Романа та Андрія були вже декілька своїх автобусів, які возили городян по маршрутам. З десяток вантажівок, які працювали за контрактом. Декілька магазинів, та  оптова база з продажу побутової хімії. Все це приносило  стабільний добрячий прибуток. І разом із грошима почали приходити нові звички:  Андрій став суттєво мінятися. 
Спочатку у нього з’явився дорогий годинник.  Потім новий телефон, останньої моделі. Потім він почав харчуватися по дорогим  ресторанам. Потім вживати алкоголь.  Майже щовечора.  
- Задля зняття стресу. Як він казав. 
— Ми це заслужили. Ви вибралися з бідності. Любив повторювати Роман.   
— Заслужили, — погоджувався Андрій.  
Він уже був зовсім не той наївний хлопчина. Зараз це був впевнений у собі чоловік.   
Наталка помітила це першою.  
Колись Андрій телефонував їй по кілька разів на день. Засипав смайликами та повідомленнями, з усілякими сердечками, зайчатами, та гарними побажаннями.  Посилав з кур’єрами троянди. Просто подарунки. Тепер міг не дзвонити тиждень. А коли дзвонив, то між ними вже не було той романтики та кохання, яке було раніше. Він навіть вже не казав нічого про весілля. 
Тільки скупі фрази типу «Як справи?» «Як життя?» І все.  
Наталка виправдовувала це тим, що її коханий просто заробляє гроші. На гарне весілля, на великий дім. Та на блискучого чорного позашляховика. Для неї. І вона чекала, коли він все це кине до її ніг.   
Але він поступово віддалявся. Колись він поспішав на кожну зустріч з нею. Сам призначав їх. Та міг годинами чекати свою кохану, якщо вона запізнювалася. А тепер, мало того що вона сама звала його на зустрічі, так він на них ще й  сам запізнювався.  
А декілька разів і взагалі  не прийшов. Навіть не зателефонував, щоб вибачитись!  Наталка інколи даремно чекала його на самоті.  
— Ти дуже змінився, — сказала вона своєму коханому одного вечора.  Коли він знайшов для неї кілька годин. 
— Усі люди змінюються. Я просто став дорослішим. Я заробляю гроші.  Тепер у мене є справи. Дуже багато справ. 
— А раніше їх не було?  
— Були. Та не такі. Зараз кожна моя година коштує грошей. Я намагаюся витрачати свій час, якомога продуктивніше. Бо якщо розслаблюся, в мене буде менше прибутків. А цього допускати не можна. 
Наталка мовчки опустила очі. Вона розуміла, що втрачає його.   
Вона не знала, що в офісі її коханого все частіше почала  з'являтися Юлія. Та сама – перша менеджера з продаж. Зараз вона стала його секретаркою. 
Весела. Молода. Завжди усміхнена. А ще розкута та доступна. 
Їй подобалося слухати історії про те, як Андрій піднявся з жебраків у круті дядьки. Який він зараз  багатий. Вона просто молилася на свого боса.  
А Андрію подобалося їй це  розповідати. Особливо тепер. Та наодинці. У своєму кабінеті.  
Тепер він взагалі любив говорити про себе. Про свій успіх. Про гроші. Про майбутні плани.  
Юлія, на відміну від Наталки,  не претендувала ні на що серйозне. Але сама віддавала те що Андрію довгий час не вистачало. Те, що  Наталка обіцяла дати Андрію тільки після весілля.  А ще, після кожного їх побачення, Юлія ніколи не відмовлялася від подарунків. Навіть сама натякала на них.  
Підійде ззаду. Пригорнеться. Обійме за шию та каже таким невинним, майже дитячим голосом: 
- Пане начальнику. А ви б не хотіли побачити мене у тій спідниці, з нової колекції? Ну ту що я вам вчора показувала. Правда вона підкреслить мої груди? І так лащилася, що він не міг їй відмовити.  
- Андрію Івановичу. А я там хотіла зробити нову зачіску. Вам же буде радувати око, коли ваша секретарка буде ще чарівнішою. І знову лащилася. Сама. Не так як Наталка. Андрій міг робити з нею все що захоче. А їй це тільки подобалось.   
Юлія не потребувала ні автівок, не квартир. Нічого такого захмарного. Так – дрібниці. І була дуже гарна – як коханка.  А Андрія дуже влаштовувало -  такі собі відносини без жодних зобов’язань.  Йому взагалі подобалось таке життя. І у нього вже не вписувалась Наталка. І якось поступово та відходила на задній план. 
Того вечора Андрій повернувся додому далеко за північ. Стомленим. Трохи випившим.  
Телефон, після роботи, поставлений на беззвучний режим, у кишені  показував з десяток  пропущених дзвінків.  І усі від Наталки. Вони мали піти повечеряти до ресторану. А він просто про це забувся.  Того вечора, після роботи,  він був у сауні з Юліей.  Ловив релакс, після робочого тижня.  
Наступного ранку. Ледь тільки почало підніматися сонце, Наталка  сама приїхала  до нього. У нову квартиру, яку він придбав нещодавно.   
— Нам треба поговорити.  Дуже твердо і переконливо говорила вона, коли він впустив її, аж після того, як вона майже пів години безперервно натискала ґудзик  дзвінка.  
Сьогодні вона хотіла розставити по своїх місцях усі крапки у їх відношеннях. Настрій у неї був рішучій.  
— Давай тільки швидко. Я ще хочу відпочити перед тяжким днем. Сказав він.  
І це ще більше завело її.  
Його лице було пом’яте. Алкоголь ще не до кінця вивітрився. І це був зовсім не той Андрій, якого вона кохала. Зараз на неї дивився не той ніжний романтичний хлопчина, від якого тануло її серце,  а дорослий,  заможний чоловік.  
— От саме про це я й хочу поговорити. Наталка рішуче ввійшла у квартиру.   
— Про що конкретно?  
Андрій геть зовсім не хотів її зараз бачити. І  своєю несподіваною присутністю, вона  дратувала його.  
— Про те, що тебе у моєму житті більше немає. І  кожен твій день тяжкий. Настільки, що часу для мене вже зовсім не вистачає.   
— В сенсі?  
— Немає більше того Андрія, якого я кохала. Ти більше не говориш про наше весілля. Тобі геть до лампочки, відношення до тебе мого батька. Який до речі, постійно докоряє мене тобою. Ти і є, у моєму житті, і водночас тебе немає. Що трапилось? Чому так?  
Андрій  засміявся. І цей сміх налякав її більше за будь-які слова.  
— Знаєш, що мені в тобі подобається? — Сказав він.  
— Що?  
— Ти так і не зрозуміла, що зараз мені потрібна жінка, а не незаймана дівчинка. В мене немає часу на романтику та поцілунки у парку. 
— Андрію, ти став іншим. Геть іншим. А я. Я дурепа, ще досі кохаю тебе. У її очах стояли сльози. Я ще пам’ятаю ті поцілунки. Я хочу щоб вони повернулися. Ти моє життя. Я не хочу втратити тебе. Очі дівчини трохи зволожилися. Голос став тихшим. Майже прохальним.   
— А раз ти так  кохаєш, то, я так розумію, згодна заради мене на що завгодно?  
— Ти став жорстоким.  
- Так, чи ні? Він трохи підвищив голос, та  прямо дивився на неї.  
Його погляд неначе пронизував дівчину. Вона розуміла, що якщо відповість «ні»,  втратить його. Втратить назавжди. І у ній зараз йшла внутрішня боротьба: Чи потрібен тобі він такий як є? Казала розсудливість. 
- Потрібен. Без нього життя втрачає сенс. Відповідало серце.  
Заминка з відповіддю зайняла лише декілька секунд. 
- Так. Вона майже викрикнула це. 
- Так. Плечі її затремтіли  від плачу. 
- Так. Вона вимовила це вдруге, крізь сльози.  
Андрій підійшов до неї. Поклав руки на плечі.  
Наталка здригнулася. І тоді він, нічого не кажучи,  просто став розстібати на ній сукню. Нахабно. Жадібно. Наполегливо.  
- Ти що. Ти… 
- Ти…  
Наталка не могла вимовити більше нічого. Вона злякалась і заціпеніла.  
- Ти казала, що заради мене підеш на все. Казав він жадібно цілуючи її шию, та вже оголені плечі.  
- Ти ж не брехала мені?  А сам тим часом роздягав її далі.  
- Ти все одно будеш моєю. Я цього хочу. Так чому не зараз?  
Сукня впала до її ніг. 
Наталка не могла вимовити жодного слова. Жодного речення. Вона була зараз як нікчемна сіра мишка, у пазурах хижого кота. 
— Я дуже довго бігав за тобою. А треба було так. Так одразу.  
Він підхопив її на руки.  Поніс на канапу. Поклав, та дихнувши у лице перегаром став цілувати. Жадібно. Наполегливо.  
І тоді Наталка наче прокинулася. 
— Я ніколи не просила... 
— Просила! Натякала. Я бачив. Він придавив її своїм тілом і не пускав. 
Вона почала пручатися. 
— Ні! Не треба! 
Але Андрія вже було не зупинити. Він зривав з неї білизну, і продовжував: 
— Твій батько дивився на мене як на жебрака! Він зневажав мене…  
— Не треба, Андрію. Не треба. Вона била його долонями по спині.  
А він продовжував. Його руки були вже там, де ніхто ще не торкався Наталки.  
— А ти мовчала! Ти…   
Вона більше не пручалася. Вона здалася. 
І тут він несподівано відсторонився від неї. Так, неначе його вразило електричним струмом. 
- Ти?!   
- Ти?!… То я в тебе справді перший?  
У кімнаті запала тиша.  
Наталка просто закрила обличча руками, відштовхнула, відвернулася від нього,  та здригаючись усім тілом, намагалася опанувати себе. Їй було бридко - від своєї слабкості. Від виниклої відрази до вже геть не коханого чоловіка. Вона зовсім не такою уявляла собі їх першу близькість. Вона мріяла стати його дружиною. А зараз відчувала себе брудною повією.  
На білій ковдрі, якою була заслана канапа, була  пляма крові, яка протверезила його.  
— Я тебе не впізнаю, ти не мій Андрійко. — тихо сказала вона. 
- Зовсім не мій.   
Потім піднялася і почала одягатись. Просто. Спокійно. Навіть не глядячи на нього. Він зараз став для неї просто пустим містом.    
Потім Наталка розвернулася до дверей.  
І несподівано для себе сказала: 
— А я, дурепа,  все ще кохаю  тебе.  
Сказала це тихо, але виразно. Не глядячи на нього. Як у стіну. До якої вона була повернута обличчям.   
Вона сама не розуміла, як вирвалися з неї ці слова. Вона геть нічого не розуміла. А ще було боляче. Як морально, так і фізично. 
— Тоді чому йдеш? Залишайся. Може зробимо це ще раз? Андрій вже й сам розумів, що він накоїв. Але виправити це вже було неможливо. А слова ці, повні цинізму, вилітали з нього автоматично. 
— Я хочу повернути того Андрія, якого знала раніше. І все зроблю для цього. Хоч ти сам цього і не хочеш.  
Вона вийшла. Причинила за собою двері. А він залишився.  
На душі у нього стало дуже тяжко. Настільки тяжко, що хотілося просто вистрибнути з балкону. Просто у асфальт. Униз головою.  
Але Андрій стримався.  
Він налив собі кухоль коньяку. Випив. Потім ще один. Потім ще. 
А за пів години, коли коньяк подіяв,  подзвонив Юлії. 
- Приїдь до мене. Ти мені потрібна. Просто зараз. Я чекаю. Сказав він.  
- Я зараз буду. Вже викликаю таксі. Відповіла  вона.  
А він відчинив, і почав пити другу пляшку поспіль.