Сарафанне радіо

Глава 6. 
Сарафанне радіо. 
Наступного ранку Андрій прокинувся в чудовому настрої.  
Такого настрою в нього не було вже давно.  
Ще вчора він провів вечір  з Наталкою в дорогому ресторані. Вони їли, вишукані страви. Випили трохи гарного вина. Потім танцювали під пісні, які для неї замовляв Андрій. І вона була така мила, закохана, та горда своїм хлопцем. А потім, коли він одвозив її додому, вони ще годину цілувалися під брамою її будинку, та ніяк не хотіли розлучатися.  
Та не зважаючи на такі трати, сьогодні в  кишені Андрія, навіть дещо залишилося.  
Коли він на таксі, приїхав на дачу, Роман вже сидів у сараї.  
— Ти що, всю ніч тут сидів?  
— Ні.  
— А чого тоді очі червоні?  
— Від щастя.  
— Романе, нормальні люди від щастя сплять.  
— А бізнесмени рахують прибуток.  
— Ти вчора його рахував чотири рази.  
— А сьогодні зранку, цифра вже красивіша.  А до вечора буде ще краща. Тим паче, наші менеджери вже готові працювати далі. Сьогодні я викликав ще одну бригаду, і крім Вербівки, ще везу наших ще й у Солов’їне. Так що в тебе, по фасовці буде удвічі більше роботи. А якщо і у Солов’їному нормально піде, то буду формувати ще декілька бригад, та охоплювати інші села. 
- Нічого, я справлюсь. 
Поки вони спілкувалися, задзвонив телефон.  
Роман миттю схопив слухавку.  
— Алло!  
Це була Юлія.  
— Романе Олеговичу, де ви? Ми вже на роботу хочемо. І якщо можливо, візьміть будьте ласкаві на кожного удвічі більше «Суперрастіну» 
— Добре. Можливо. Стійте на місці. Я виїзжаю.  
Поклавши слухавку, він подивився на Андрія.  
— Товару вистачить?  
— В сенсі?  
— В прямому.  
— Але ж ми вже пів складу затарили. 
. — Ось тому я й кажу – треба нарощувати виробнитство. Люди купують! Давай, друже – вирішуй цю проблему.  
За годину бус Романа вже був  Вербівці.  
А Андрій працював як віл -  він пакував.  
— Мені все це не дуже подобається. Ввечері, знов рахуючи гроші, сказав він Роману.   
— Що саме?  
— Занадто вже добре все йде. Я за сьогодні втомився, як пес.  
— А ти хотів, щоб не купували, і ти сидів у карти з мишами грав?  
— Ні. Хай купують.   
— То радій мовчки. І працюй швидше. І не хвилюйся.  От коли перестануть купувати — тоді будемо хвилюватися. Це для мене принаймні буде дивно.  
Наступного дня, у центрі Вербівки, Роман  застав цікаву картину. Його буса вже чекали.  До нього вишикувалася справжня черга. З десятка  людей.  
— Що тут відбувається? — здивувався Андрій.  
Юлія засміялася.  
— Чутки працюють.  
— Які ще чутки?  
— Та тут вже кажуть, що після вашого добрива в діда Петра огірки виросли завтовшки з руку.  
— Але ж минуло лише  три дні!  
— Я знаю.  
— І?  
— Людей це не хвилює. «Суперрастіну» хочуть. 
Першим у черзі стояв дід із велосипедом. Той самий, що першим купив три пакетики.  
— А я от знову   до вас прийшов.  
— Навіщо?  
— Сусід побачив, що я купив. Тепер теж хоче.  
— І де ж сам сусід?  
— Не прийшов.  
— Чому?  
— Жадібний.  
— То навіщо ви прийшли? 
— За нього купити. Покажу йому. Хай йому кортить. 
За дідом  стояла баба Ганна. Та сама. І вигляд у неї був дуже діловий. — Дитино, а конкретно для курей нічого не з'явилося?  
— Ні. 
— Шкода.  
— А знаєш. Баба Ганна хитро поглянула на Олену. 
- Моя стара курка  вчора за день, аж два яйця знесла. Вашого чудо – добрива випадково поклювала. 
— Так це ж добре.  
— Добріше було б, якби ще третє знесла. От думаю їй у пшоно вашого препарату додати. 
Юлія дивилася на цю сцену, та ледве стримувала сміх.  
— Бабо, ми поки що тільки для городів працюємо. Але якщо й курям допомагає, то це ж добре. Це нова властивість «Суперрастіну». Буде про що написати у звіті.  
— Ну як щось спеціально  для курей вигадаєте — дзвони. Ти ж мій номер записала. А чотири пакетики баба таки купила.  
Саме тоді прибіг захеканий Степан.  
— Романе Олеговичу!  
— Що сталося?  
— Там дід один хоче купити відразу двадцять пакетиків.  
— То продай.  
— По перше в мене «Суперрастін» закінчився. А по друге, він хоче гарантію.  
— Яку ще гарантію?  
— Каже, якщо не виростуть кавуни завбільшки з діжку, то буде вимагати, щоб повернули гроші.  
— А він що, вже десь бачив кавуни завбільшки з діжку?  
— Каже, що ні. Але сподівається.  
- То скажи йому, що препарат ще до кінця не випробуваний. Можуть і з хату вирости. А можуть і з голову. Як повезе. Але скажи йому, що в діда Івана, огірки вже з руку товщиною вимахали. Люди кажуть.  
До кінця тижня продажі пішли настільки добре, що навіть Роман почав підозрювати щось недобре.  Роман та Андрій працювали просто на знос. Бус Романа літав по всьому району. І навіть вже були сподівання охопити і район сусідній. А ще Роман поставив питання купівлі ще одного буса, щоб ним їздив Андрій. Аргументуючи це тим, що просто не встигає.  
— Мені аж страшно. Казав він. Гроші так і сипляться. 
— Чого? І що тебе не влаштовує? — Здивувався Андрій.  
— Коли все занадто добре, значить десь є проблема.  
— Мудра думка.  
— Я серйозно.  
- От сьогодні до мене підходив  огрядний чоловік років п'ятдесяти. У костюмі, та при краватці. — Це ви власники цього супер… Як там його? Спитав він. І в мене аж серце тьохнуло. Роман посміхнувся.  
У Андрія щось також тьохнуло. 
- І що? Спитав Андрій.  
— Добриво твоє? Каже. І дивиться так собі, спідлоба. Я вже думав поліція, чи податкова інспекція.   
— І що далі? 
- Та нічого. Обійшлося. Чоловік цей посміхнувся та кивнув.  
— Добре. Дуже добре. Каже. 
— А що саме сталося? Питаю у нього. 
— Та геть нічого. Відповідає. 
— Тоді навіщо питаєте?  
— Просто хотів подивитися на одного з людей, які змусили мою скупу до нестями дружину витратити одразу пів пенсії. На добрива.  
Увечері, як завжди,  всі менеджери повернулися з виручкою. І цього разу грошей було вдвічі більше. І їх ставало більше з кожним днем. 
Роман перерахувавши виручку, сидів мовчки.  
— Що з тобою? Спитав Андрій. 
— Думаю.  
— Про що?  
— Нам потрібен більший сарай.  
— Почалося.    
— І нові менеджери. Багато менеджерів. І робітники на фасовку.  
— Романе!  
— І нормальний  офіс.  
— Ми ще вчора цей сарай  офісом називали.  
— Все, брате швидко  змінюється.   
І пішли трудові нові будні. Роман з Андрієм цілими днями возили по селам менеджерів. У ангарі на краю міста троє робітників, з керівницею Юлією,  зранку до ночі фасували «Суперрастін» І  кожного вечора новоспечені бізнесмени, просто падали з ніг.  
Майже тиждень Андрій не бачив Наталки. І от вона подзвонила сама.  
— Привіт.  
— Привіт, люба.  
— Ти зараз дуже зайнятий?  
— Та трохи є.  
— Можна хоч одне запитання?  
— Можна.  
— Ти часом  не вступив у мафію? Не став злочинцем? Чи може коханку завів? Чи може вже мене не кохаєш? Де ти взагалі подівся?   
Андрій щіро засміявся.  
— Чому всі навкруги думають, що я когось пограбував?  
— Бо ще місяць  тому ти рахував кожну копійку.  
— А тепер?  
— А тепер вечеряєш у ресторанах і викликаєш таксі. Навіщо ти мені кожен день троянди з кур’єром шлеш? А каблучку золоту навіщо?  
— Це, киця моя,  називається розвиток бізнесу.  
— Ну-ну. Бізнесмен. 
— Не віриш?  
— Вірю. Я взагалі постійно у тебе вірила.  
Після короткої паузи Наталка додала:  
— Тато  про тебе питав.  
Андрій аж випростався.  
— Серйозно?  
— Так.  
— І що казав?  
— Запитував, чи правда що ти когось пограбував. Бо бізнесмена він у тобі бачить, як у нашій кицьки поліцейського. Шуткував, чи шукати тобі адвоката?  
— І що ти йому відповіла?  
— Що сама ще не розібралася. Та завірила, що ти на кримінальні діяння  не здатен.  
- Мої гроші не грабовані. Вони головою зароблені. Андрій обурився.  
Щось останнім часом дуже правильна Наталка стала здаватися йому якоюсь далекою. І він все більше кидав око на розважливу та розкуту Юлію. Тим паче, що бачилися вони з нею по роботі, кожного дня. А та й сама, постійно строїла йому очі. І взагалі, дивилася на боса, як відданий собака. Бувало немов випадково торкалася його. І всіляко, ненав’язливо, наскільки вміють жінки, приваблювала.  
Коли розмова з Наталкою закінчилася, Андрій довго сидів на лавці біля свого будинку. Поряд Роман який вже перерахував сьогоднішні гроші.  
Тепер він робив це вже не вручну. Він придбав пристрій, який стоїть у банках, для швидкого рахування грошей. Бо їх стало надто багато. 
Десь усередині у Андрія ворушився дивний неспокій. Але поруч лежала огрядна стопка купюр.  
Менеджери просили все більше товару. Селяни купували його все активніше.  І тому Андрій вирішив, що більше хвилюватися немає про що. Принаймні поки що. І вже почав подумки розглядати доступну Юлію, як майбутню коханку. І все менше думати про Наталку. Зараз Юлія була просто доступнішою.