Вкладення

Глава 3. 
 Вкладення. 
Наступні кілька днів Андрій намагався не думати про пропозицію Романа. Він працював, жив, їв.   Але його думки постійно поверталися до однієї й той – же теми.  
Гроші.  
Точніше — їхня  відсутність.  
Увечері він зустрічався з Наталкою, гуляв з нею містом,цілував, притискав до себе.  Але навіть тоді не міг позбутися важких думок. 
Все було як у тумані, думки про гроші гризли його свідомість, як бобри дерево. Тим паче, що у його думках, до тих  грошей був один лиш крок. І цей крок потрібно було зробити. 
Сьогодні  вони проходили повз новий двоповерховий будинок на краю міста. Біля воріт стояв блискучий чорний позашляховик.  
— Гарний будинок, — сказала Наталка.  
— Гарний.  
— Я хочу, щоб у нас був такий. Я побалакаю з татком. Може придбає, щось подібне. Для нас.  
Андрій лише кивнув. Йому не хотілося казати, що на такий будинок він навряд чи заробить за все життя. А для нього. Та майбутній тесть. Навряд.    
— Але – ж  мені головне не будинок, — раптом сказала дівчина.  
— А що?  
— Щоб ми були разом. І взяла його за руку.  
Він посміхнувся. Але на душі чомусь стало ще важче. Він почав відчувати себе нікчемним. Таким маленьким та безпомічним. І це гризло Андрія все більше та більше.   
А за два дні Роман сам приїхав до нього додому.  
— Виходь, Андрію! — Крикнув він у відчинене вікно балкону.  
Андрій саме нещодавно прийшов додому та повечеряв.  
— Що сталося? Чого репетуєш?  
— Поїхали. Швидко!  
— Куди?  
— Побачиш. Збирайся. 
Через десять хвилин вони вже їхали дорогою за місто.  
— То куди ми їдемо?  
— На твою дачу.  
— Навіщо?  
— Дивитися майбутній виробничий цех.  
— Який ще цех?  
— Майбутній. Там де ми будемо гроші заробляти. 
Андрій лише похитав головою.  
Дача стояла за кілька кілометрів від міста. Колись її будував  покійний нині батько Андрія. А зараз мати вирощувала там городину. І приїзжали туди не частіше, ніж раз у тиждень. 
Будиночок був невеликий, зате поруч знаходився просторий сарай.  
Роман уважно оглянув його. Зазирнув усередину.  Постукав по столу, який стояв біля стіни. Потім задоволено потер руки.  
— Ідеально.  
— Для чого? 
— Для виробництва.  
— Романе...  
— Ні,  тільки подивись, ти як дівчина, яка перший раз на побаченні.  
Він почав показувати рукою.  
— Тут буде змішування. Тут фасування. Тут склад. Тут готова продукція.  
— Ти що, вже все вирішив без мене?  
— Я оптиміст.  
— Ти божевільний.  
— Зате перспективний. І ти таким станеш, якщо не будеш пручатись. 
Андрій щіро розсміявся. Попри все, настрій у друга був заразливий. А думки про гроші, таки догризли Андрія.   
Пізно ввечері вони сиділи на старій лавці біля підїзду Андрія.  
Сонце повільно заходило за дерева.  А думки були тільки про те, як  запрацює міні – виробнитство. І як це пояснити матері. Адже вона, до цього, бувала на дачі, набагато частіше за сина. 
— Скільки потрібно грошей на початок? — Раптом запитав Андрій.  
- Вони в тебе є?  
Роман перепитав, а сам ледь не підскочив. Він чекав цього питання.   
— То ти погоджуєшся? Його очі заблищали. Він брав Андрія у бізнес зовсім не з щирих дружніх Переконань. Йому потрібний був його сарай, його принтер, та впевнене користування комп’ютером. Андрій взагалі, міг на ньому зробити що завгодно.  
— Я поки що просто питаю.  
— По моєму плану, потрібно приблизно десять тисяч гривень.  Для старту.   
— У мене їх немає.  
Роман подивився на товариша якось підозріло. 
— Тоді про що ми говоримо?  
Відповіді не було. 
Тоді Роман загадково усміхнувся.  
— Є варіант. Ти позич у своєї Наталки. 
Андрій ошелешено подивився на Романа.  
— У Наталки?!  
— Так. Давай тільки не прикидайся чайником.  Бізнес потребує жертв. А хіба ти від прохання переломишся? Не думаю.    
— Ти серйозно?  
— Абсолютно серйозно.  
Андрій подивився на нього. І зрозумів, що той взагалі не жартує.  
- Давай не роби з себе незайману дівчинку у борделі.   
Наступного дня Андрій приніс гроші.  
Наталка, коли Андрій, чесно дивлячись їй у вічі озвучив прохання (звісно без подробиць) просто подзвонила батькові, та за кілька хвилин вже знімала потрібну суму з банкомату.  
- Тільки – ж на бізнес, а не на подарунки мені. Сказала вона.  
- Я потерплю, поки ти зробиш мені багато подарунків зі своїх, чесно зароблених.  
Наголос вона зробила, на слові «чесно». 
Але ще щось таке проскочило у її погляді. Мабуть недовіра, чи що. Андрій не розгледів. Він зараз відчував себе таким маленьким нікчемним брехуном.  
Роман, побачивши купюри, миттю вихопив їх  з рук Андрія. 
І зараз,  Андрій дивився на ці гроші так, немов у нього забрали найцінніше у його житті. 
— От бачиш, все в тебе вийшло. І тепер у нас є стартовий капітал. А ми його вкладемо у справу. І не пручайся. Ще радуватися будеш. 
Того ж вечора друзі склали перший конкретний список необхідного.  Пакетики. Ваги.  Мішки.  Інгредієнти для майбутнього "Суперрастіну".  
Список вийшов не дуже й довгим. Вони вирішили робити свій «Суперрастін» з мідного купоросу, попелу та солі. Та фасувати рівно по п’ятдесят грамів у один пакетик.  
— Знаєш, — сказав Андрій, дивлячись на придбані інгредієнти,  
— Усе це вже виглядає занадто реально. Але це таки божевілля. 
—  Ні, якщо хочеш,  ще можна зупинитися. Буде твоїй матері добрив та солі на рік уперед.   
—  Так.  але ми вже зупинятися не будемо. Андрій вже повністю проникся ідеєю.   
Роман простягнув йому  руку.  
— Партнери?  
Андрій дивився на неї кілька секунд. Він розумів, що у цю мить  стоїть на роздоріжжі.  
Один шлях був знайомий – нудна  робота. Мала зарплата. Роки очікування. І постійні докори батька Наталки. Та прозорі натяки її самої. 
Другий шлях вів у невідомість. Він обіцяв, як великі проблеми, так і  великі гроші.  
Нарешті він потиснув руку друга.  
— Партнери.  
Видихнув.  
Межу було перейдено.  
Роман широко посміхнувся.  
— Побачиш. Через рік ми будемо багатими людьми.  
Андрій теж усміхнувся. Але якось кволо. В успіх цієї справи він досі не вірив.   
А ще, у  той момент він  не знав, що зробив найважливіший і найнебезпечніший вибір у своєму житті.