Велика ідея

Глава 2. 
Велика ідея. 
Після слів Романа Андрій кілька секунд мовчав. Він перетравлював почуте. 
— Щось я тебе, друже, не зовсім зрозумів, ну - кажи подробиці  — нарешті сказав він.  
— Який ще препарат? Ти що хімік, чи біолог?  
Роман з виглядом видатного професора, відкинувся на спинку стільця, та зробив дуже поважний вигляд.  
— Для рослин, синку.  
— Це я почув. Далі що? 
— Ну от. Уяви собі, темний ти мій. Люди працюючі на городах, постійно хочуть більший урожай. Усі шукають якісь нові  стимулятори росту, чарівні засоби. Хочуть щоб менше працювати, а більше мати здобутків. І все більше користуються добривами. 
— І що?  
— А те, що ніхто не знає, як вони насправді працюють, і з чого їх роблять. Андрій скептично подивився на друга. А той продовжував:  
- Ти колись бачив на сільському подвірні хімічну лабораторію?   
— Ні, не бачив. То ти зараз серйозно?  
— Абсолютно.  
— Романе, я менеджер. Ти таксист. Ми з тобою в хімії та біології  розбираємося приблизно так само, як кури в космічних кораблях.  
— І що з того? Чім нам це помішає?  
— Як ми будемо виробляти якийсь препарат? Ти, друже, часом з глузду не з’їхав? Для цього потрібні знання хоча б. Я вже не кажу про виробничу базу. 
Роман нахилився ближче.  
— А хто тобі, друже, сказав, що для цього потрібно багато знати?  
Андрій підозріло насупився.  
— Поясни нормально.  
— Дуже просто. Беремо якийсь там собі порошок. Насипаємо в красиві пакетики. Пишемо, що це новітня формула для пришвидшення росту рослин, та суттєвого підвищення врожайності.  
— І все?  
— І все.  
— Це ж обман.  
— Це, друже мій, чистої води  бізнес.  
— Це шахрайство.  
— А хто це доведе?  
Андрій похитав головою.  
— Ні. Як на мене, це дурна ідея.  
Роман посміхнувся.  
— Я знав, що ти так скажеш. Але: 
Він дістав із кишені зім'ятий аркуш паперу.  
— Дивись сюди.  
На аркуші були якісь цифри та розрахунки.  
— Що це?  
— Приблизний бізнес-план.  
— Ти вже і його написав?  
— Ще тиждень тому. І кожен день виправляю.  
— Ти таки ненормальний.  
— Зате творчий. Слухай сюди, невігласе. 
Андрій почав читати.  
- Витрати на порошок. Витрати на упаковку. Витрати на рекламу. Прибуток.  
Він  голосом виділив і підкреслив останню цифру. Вона була велика.  
— Почекай... Це за місяць?  
— Так. Це якщо торгувати тільки вроздріб. 
— Тут в тебе якась помилка.  
— Немає  ніякої помилки.  
— Стільки заробити неможливо.  
— Можливо.  
— Ти фантазуєш.  
Роман криво посміхнувся і забрав папірець.  
— Добре. Забудь.  
— Що забути?  
— Ідею. Я ще щось придумаю. Треба ж тебе невдаху оженити. 
— От і забудемо. До бісу. 
— А Наталка? Так і будеш перед нею бідним менеджером? Згадай про її батька. Йому потрібен заможний  зять.  
Андрій одразу замовк.  
— До чого тут Наталка і її батько? 
— До того, що він ніколи не погодиться на ваше весілля. Ти зараз звичайний злидень.  
— Я знаю.  
— І грошей у тебе немає. І не буде, якщо ти не зміниш себе. Не почнеш думати по іншому. 
— Це теж знаю.  
— І через рік в тебе також грошей не буде. І через десять. А твоя Наталка місяць з тобою у твоїй кімнаті на десять квадратних метрів поживе, (якщо, звісно наважиться) та втече. Назад. Додому. До тих речей, до яких звикла. А ти їй такого запропонувати ніколи не зможеш. Ну хіба що її таточко зглянеться, та дасть тобі сірому грошенят.   
Андрій нічого не відповів. Бо розумів: у словах друга була частка правди. Його зарплатня вже давно не  змінювалася. Заощаджень  не було. Та навіть якби він працював без вихідних, то навряд чи зміг би швидко розбагатіти.  
— Ти ж сам казав, що хочеш нормальне життя, — продовжив Роман.  
— Будинок, круту автівку.  
— Хочу.  
— Тоді треба ризикувати. Пан, чи пропав.  
— Я не люблю ризикувати. Ти ж знаєш. 
— А бідність ти  любиш?  В тебе хоч гроші, крім тих, що ми тут пропили на каві, на нові шкарпетки є? Якщо немає я дам. І що тільки Наталка у тобі знайшла? Я геть не розумію. Якийсь ти, друже, геть зовсім безхребетний. 
Це влучило в саме серце. Андрій мовчки дивився у свого кухля. Кава давно охолола. Відповісти йому було нічого.  
У душі він знав, що Наталка його кохає за те що він ніжний, добрий, людяний, спокійний. Але – ж цього достатньо для відношень. Але  не таких відповідальних як шлюб. А якщо будуть діти?  
Повернувшись додому, він ще довго не міг заснути. Нічний вітер грався скрипучою фіранкою. На дворі з шикарної машини сусіда Славка грала музика. А сам він сидів на лавці з черговою подружкою, які летіли до нього, як мухи на мед. Тому що він був заможнім та самотнім. 
За стіною спала мати. У село вона так і не поїхала. А навіщо їхати, якщо Наталка не погодилася прийти до її сина.    
Андрій лежав на ліжку і дивився в стелю. З тріщиною від кута до кута. І плямою. З останнього потопа, який влаштував сусід згори Юрко. І  яку вже три роки ніяк не виходило зафарбувати. Бо вона їсти не просила. 
Перед його очима стояла Наталка. ЇЇ струнка постать у ультра – короткій спідниці. Її усмішка. ЇЇ дотики. Її голос. Її слова: «Я стану твоєю тільки після весілля» та «Тато все одно не погодиться».  
Він перевернувся на бік. Потім на інший.  
Сон ніяк не приходив.  
А в голові постійно, неначе мухи над купою лайна,  крутилися цифри з папірця Романа. І знову Наталка. Така зваблива та поки що недоступна.  
А на папірці були великі цифри.  
Дуже великі.  
Настільки великі, що навіть страшно було про них думати.  
Наступного дня після роботи Андрій  пішов у гараж до Романа. 
Роман був на місті. Він копирсався у моторі свого  буса.  
— Привіт.  
— О, нарешті. Я ж тебе чекав. Вигукнув Роман, тиснучи йому руку. 
— Що, дочекався?  
— Я знав, що ти прийдеш. Коли достигнеш. І ти таки прийшов. Достиг?  А зараз я хочу показати тобі дещо цікаве.  
— Знову ти про свою аферу?  
— Не аферу. Бізнес.  
Роман дістав із салону кольоровий буклет. На ньому був намальований величезний помідор.  
— Що це?  
— Та так. Реклама одного добрива.  
— І?  
— Та ти лишень почитай.  
Андрій швидко пробігся очима по тексту. Добриво обіцяло збільшення врожайності, покращення росту. Покращення смакових властивостей плодів.  
— Красиво написано.  
— От бачиш.  
— І що?  
— А те, що люди таке з задоволенням купують.  
— Так може, воно і справді працює.  
— Може. Роман хитро підморгнув.  
— А може й ні.  
Вони ще довго сперечалися. Андрій намагався довести, що вся затія погано закінчиться. Роман переконував, що подібний шанс випадає лише раз у житті. І він його Андрію пропонує.  
Коли почало сутеніти, друзі замовкли. Кожен залишився при своїй думці. 
Та коли Андрій  збирався йти додому, Роман сказав:  
— Якщо передумаєш, буду робити це без тебе. А взагалі, я вже придумав і назву. 
— Яку ще назву?  
— Для нашого препарату.  
— І яку?  
Роман усміхнувся. 
— "Суперрастін".  
Андрій не втримався і засміявся.  
— Назва дурнувата.  
— Зате запам'ятовується.  
— Це точно.  
— Ну то як, друже?  
— Що як?  
— Працюємо?  
Андрій подивився на вечірнє небо. Потім на бус. Потім на свого друга. Він усе ще розумів, що це погана ідея. Але й розумів і те, що не бачити йому Наталки своєю дружиною, якщо щось у житті не змінить. І знову перед очима промайнула зваблива постать у напів – прозорому платтячку.  
Він тяжко видихнув і таки вирішив ризикнути.