Наречений без копійки

Глава 1. 
Наречений без копійки. 
Андрій, похмурий та зосереджений, сидів на лавці  біля фонтану, та задумливо дивився на воду. Зараз він був і щасливий і нещасний водночас.  
Його не радував теплий липневий вечір, не піднімав настрою, ніжний трохи прохолодний вітерець.   
Він бачив у цій воді лише монетки, які гості їхнього міста кидали туди щоб повернутися.  Зараз вони вабили його, як блискучі речі на вітринах магазинів клептомана.   У його в житті не вистачало тільки грошей.   
Поруч  з ним сиділа його кохана дівчина Наталка. Вся така вродлива, весела, повна усмішок та витівок.  
Вона щосили намагалася підняти своєму хлопцю настрій. Але щось сьогодні в неї це виходило не дуже.  
Дівчина  жваво розповідала йому про свою подругу, Софійку. Про те де вони ще зранку  були, що бачили. Які сукні міряли, скільки вони коштують. І в який ресторан вона хотіла – б сходити зі своїм Андрюшкою. У якому нічному клубі провести вечір.  
А ще про те, як батько нещодавно  їздив на Сейшельські острови, і як там проводив час.  
- Я також хотіла –б поїхати з ним. Але –ж  на кого тебе кинути. Казала вона, тримаючи Андрія за руку. 
- Я ж без тебе, як квітка у вазі, зав’яну.  
Андрій слухав все це  краєм вуха. Зараз його думки були зовсім про інше.  
Він хотів з Наталкою одружитися. Дуже хотів. 
Не колись там через п'ять років. Ні тим паче  через десять. А саме зараз. Якнайшвидше. Хоч сьогодні.  
Він мріяв про те, щоб у свої двадцять з невеличким хвостиком  років,  вдіти на себе та Наталку обручки, і з впевненістю назвати її своєю.   
З цією Наталкою він зустрічався  вже другий  рік. Спочатку це було просто спілкування, потім перший поцілунок. А втім, він і сам не помітив як закохався сам, та закохав в себе її.  
Таку милу, наївну. Зі своїми принципами, та ідеалами.  
Пряму, чесну,  трохи зі старомодними поглядами на життя, але таку милу та чисту.  
Андрій знав кожну  волосину на її голові.  Кожен жест.  Знав як вона сміється, коли хвилюється.  Як закушує губу, коли сердиться. Навіть як звати її улюбленця -  хом’ячка, і що той  їсть на сніданок.  
Андрій  просто жив нею.  
Жив її життям. Відчував її. Таку близьку, та таку недоступну.  
Вони з того часу, як почали зустрічатися, так переплелися, що відчували себе, майже єдиним цілим. Зокрема так думала Наталка. Вона поводила себе з хлопцем, як турботлива матуся.  
 Та й Андрій не залишався у боргу. Кожного ранку він слав Наталці смайлики у Вайбер, з квітами, сердечками, та побажаннями доброго ранку,  гарного дня. Тощо.   
А ще він писав коханій вірші, та казав сповнені почуттів слова.  
Був дуже ніжним, романтичним. І це дуже подобалось дівчині.   
Андрій,  як тільки міг, намагався бути для неї ідеальним.  
Спочатку це була просто роль, він підлаштовувався під неї, а потім звик.      
І саме зараз,  був певен, що  хоче прожити з нею все життя.  
Андрій  ідеалізував  та розглядав з усіх ракурсів її образ у своїх думках. І ці думки,  бувало таке, що не давали спати усю ніч. А якнайбільше під ранок. Коли він просинався, і мріяв про те, як  вона буде поруч. Що, от зараз,  він притисне її до себе, поцілує. І вкотре впевниться, що вона його дружина.  
Адже Наталка не йшла на близькість. Не заходила за межі пристрасних поцілунків, та дотиків. Як би тільки Андрій не старався.  
- Тільки після весілля. Твердо сказала вона, коли Андрій вкотре  намагався перейти поставлену нею межу.  
- Ти вважай, що я троянда у оранжереї. Зірвеш, коли оженишся. Шепотіла вона. Ти що не можеш потерпіти?  
І легко, але твердо, почекавши декілька секунд, вдаваючи  палку пристрасть, наполегливо  прибирала його руки зі свого тіла.   
І це заводило Андрія до нестями.  
Вона була поряд. Вона майже його. Вона закохана у нього.  
Така тепла, пристрасна,  але така недоступна.  
І зараз він крадькома дивився у сміливий виріз Наталчиної  блузки і мріяв про те, коли стане її законним чоловіком. І тоді…  
— Гей, хлопче, ти мене зовсім не слухаєш, — раптом сказала Наталка, дзвінко та несподівано, ляснув його долонею по коліну.  
— Слухаю.  
Він здригнувся. 
— І що ж я щойно сказала? Ну – ж  бо. Повтори.   
— Е-е-е...  
Дівчина засміялася.  
— От бачиш. Отак ти мене кохаєш. Отакий в мене буде турботливий чоловік. Ти навіть, якщо я з другим втечу, не помітиш. Все думаєш за щось. Та поглянула на хлопця з ніжністю.   
Андрій винувато посміхнувся.  
— Просто замислився.  
— Про що?  
Наталка допитливо дивилася йому у вічі. 
Він помовчав кілька секунд.  
— Про нас. Наодинці. 
Наталка відразу стала серйозною.  
— Знову ти про своє. 
— А про що мені ще думати? Це наразі для мене сама болюча тема. Ми ж дорослі люди.    
Вона опустила очі.  
— Татко все одно не погодиться на наш шлюб. Принаймні зараз.  Хоч ти йому зірку з неба принесеш. Краще мені її принеси. Чи слабо?  
В її очах  було пустотливе мерехтіння.  
- То принесеш, чи не принесеш? Ну – ж бо – кажи. І пересіла до нього на коліна.    
Ці слова Андрій чув уже багато разів. І не знав що з цим вдіяти. Це був неначе товстий височенний мур, якого так просто не перестрибнути. 
Її батько, Микола Петрович, після смерті дружини, виховував доньку сам. Він був людиною заможною, гордовитою. З численними зв’язками. Мав великий будинок, та добрячий бізнес. А Наталка -  це було все його життя. Він дбав про неї, як про тендітну рослину, як те що без його уваги просто загине. Вона була тим, що спонукала його жити.     
Андрій же поки що  працював простим менеджером з  продажу повітряних кульок.  
Кульки продавалися не дуже. І його  зарплатні вистачало лише на найнеобхідніше. Але – ж і робота була не тяжкою. Більше на телефоні. То ж він і мав багато вільного часу.  
Мешкав  він у маленькій  двокімнатній квартирі, разом із матір'ю. І добре хоч у нього була  своя окрема кімната.   
На думку Миколи Петровича.  Такий чоловік не міг забезпечити його доньці достойне життя. Те, до якого вона звикла.  Хоча сама Наталка, у своєму романтичному пориві вісімнадцяти річної дівчини,  була ладна бігти за своїм коханим, хоч на край світу. Жити у наметі, та їсти що трапиться.  
Принаймні на словах. 
А взагалі,  на сніданок дівчина полюбляла щось смачненьке. Те що готувала їх хатня робітниця Марина Іванівна. Професійний кухар, яка пів життя пропрацювала у ресторанах. Та не могла жити без джакузі, разом з улюбленим спортивним залом та майже коштовною косметикою. А ще звикла до того, що батьків водій, Сергій Павлович, приїде, та забере її звідки завгодно по першому дзвінку.     
— Може, він колись передумає, щодо мене. Адже щастя не в грошах — сказав Андрій.  
Хоча на гроші майбутнього тестя він таки сподівався. І все чекав, поки Наталка зламає його спротив.   
- Ти ж його поступово підведеш до правильного рішення. Ти ж сама хочеш бачити мене своїм чоловіком. Чи не так?  
Наталка сумно похитала головою.  
— Навіть незнаю. Я намагаюся. Учора він знову почав про це говорити. Дуже серйозно. 
— І що саме на цей раз сказав?  
— Що я заслуговую на кращого хлопця. А не такого, у якого навіть на шкарпетках дірка. Не кажучи вже про хронічну дірку у кишені. Що до кохання треба ще й матеріальну базу. Питав, чи думаєш ти про це?  
Андрій відчув, як у грудях стискається серце. Зауваження про шкарпетки, заціпило за живе.  
Коли він одного разу, був у Наталки вдома, дірка на правій шкарпетці, з якої виглядав палець  відразу впала на око Миколі Петровичу. 
- Це хто? Спитав тоді він у Наталки. Дивлячись на Андрія, як на порожне місце.  
- Це мій хлопець, Андрій. Відповіла дівчина.  
- Тю, а  подумав, що  ти знайшла кандидата на двірника, для нашого подвір’я. Сказав так, і вийшов.  
І це тоді дуже вдарило по самолюбству Андрія. Більше він додому до Наталки не приходив ніколи. Принципово.   
— А що ти йому зараз відповіла?  
— Що кохаю  тебе. А шкарпетки треба просто нові купити. Не в них щастя. От до речі. Тобі на шкарпетки. Вона полізла до кишені та протягла йому  купюру. 
- Це тобі мій батько передав. Сьогодні вранці. А ще питав, чи є в тебе нова сорочка? Може також придбати? Чи може ще яка гуманітарна допомога потрібна? Казав, щоб ти не соромився. Якщо то, він і на харчі вам з матір’ю грошей дасть. Йому не шкода.  
- А ще казав що у нього у офісі потрібен прибиральник. І там зарплатня буде більше ніж з твоїх кульок. Просив спитати, чи ти не згодишся? В очах у Наталки так і стрибали бісики.      
А від них,  душі хлопця зразу піднялася хвиля враженого самолюбства. Він аж засопів від невдоволення. Але Наталка, побачивши це, притягнула його голову за вуха, та  поцілувала у щоку. І  зразу на душі потеплішало.  
- Ти не переймайся. Сказала вона. Взагалі мій татко хороший. Просто він дуже переживає за мене. Він же тебе дуже мало знає. Вам – би поспілкуватися.  
Андрій взяв купюру. І  вже розумів, що ввечері сьогодні у нього буде на каву. У улюбленому кафе біля будинку, у якому він мешкав.  
Шкарпетки він точно купляти не збирався.  
Він,  майже кожного дня брав гроші у Наталки. І вже звик до цього. Їй це було нічого не варте, а йому вони завжди були потрібні.  
- Моя – ж ти…  
Він хотів закінчити фразу чимось на шквалт киця, чи сонечко. Але Наталка не дала йому промовити чергову банальність. І заткнула рота ще одним поцілунком.   
Вона відносилася до нього, як до людини за якою був потрібен постійний догляд.  
Вона, коли не була поруч з ним, дзвонила йому та питала, чи не забувся він поснідати? Чи не дуже втомився?  
Це не дратувало Андрія. Він вже звик до того, що вона завжди поруч. Вона була просто невід’ємною його частиною. Такою як рука, чи нога.  
Фонтан шумів.  Під ногами пурхалися  горобці. А з дерева за ними наглядав чорний грак. Такий  серйозний та сердитий. Як охоронник  Миколи Петровича. 
— Я все одно на тобі одружуся, — вперто сказав Андрій.  
- Ти будеш моєю дружиною. Без варіантів. 
— Знаю. Я сама цього хочу. Ти мій коханий. Мій єдиний. Мені ніхто більше не потрібен. Тільки ти.  
Вона  сиділа на колінах Андрія, та гладила рукою по його голові. Ніжно так. Легенько. Ніби дратувала.  
І у такі моменти, бажання одружитися з Наталкою, було у Андрія більшим ніж коли.  І вона це відчувала. А зараз і фізично. І їй це дуже подобалося. Дівчина відчувала себе дорослою.  
— Просто мені, я так розумію,  треба заробити багато грошей. Щоб твій батько зрозумів, що я вартий тебе. Сказав Андрій.  
Наталка посміхнулася. З недовірою. Та ніжністю. Для неї великі заробітки, та її Анрюшка, були геть не сумісні речі.  
- Головне щоб він був поруч. А гроші лише псують відносини думала вона. У її житті їх було більше ніж досить, і вона ніколи не замислювалася над тим, звідки вони беруться.   
— Мені треба заробити багато грошей.  Дуже багато. І швидко. Так? 
— І що зможеш? Хіба що фірму свою пограбуєш? Так там грошей у сейфі менше чім у гаманці мого татка, на дрібні витрати.  
— Ще не знаю. Але я придумаю. 
— Тільки не влазь у якісь дурниці.  Краще будь зі мною поряд. І не будь дурником.  А грошей на побутові проблеми. Я тобі і у батька візьму. 
Наталка трохи відсторонилася. Та легенько смикнула хлопця за чуба.  
- Чуєш? Та знову чмокнула у щоку.  
- А татка якось уговоримо. На весілля. На гарне весілля. Так що за гроші не переймайся.  
— Та не влізу, я ні в яку дурню. За кордон поїду, гроші заробляти. Ну в Польщу там, чи що… Андрій тяжко позіхнув.  
Він кривив душею – ні у яку Польщу він не збирався. Він взагалі нікуди далі своєї дачі не їздив. А тяжка праця. Він її ніколи не знав. Все життя його доглядала матір. Сама, без чоловіка. І Андрій, завдяки її турботі, виріс трохи зніженим. Але з амбіціями.  
Коли його мати, Галина Іванівна дізналась про Наталку, вона сказала синові:  
- Нікуди від себе її не відпускай. Може хоч ти своє життя по людські проживеш. А батько її змириться, рано, чи пізно. Тільки чекай.  
Андрій притиснув Наталку до себе. 
- А може так, без весілля? Все одно – ж ти будеш моєю дружиною.  Це тільки питання часу. В мене мати на вечір  до тітки Діни у село поїде. З ночівлею. Може гайда  до мене?  
І тоді Наталка  вкотре дивилася на нього так, ніби то він впав з дерева.  
- Дурнику ти мій. Сказала. І не згодилася, і не відмовилась. Просто обминула цю тему.  
Вона сама уявляла своє життя, коли він стане її чоловіком. Але не у його старенькій квартирі, а у гарному будинку, у достатку.  
Вона не розуміла звідки беруться гроші. Цих проблем не було у її житті. А ще ніяк не могла поступитися своїми принципами. Та й Андрій був першим хлопцем у її житті. І вона просто боялася занадто близьких відношень.   
- Ти мені поряд потрібен. А все інше після весілля. І знову поцілувала. Тепер  у лоба.  
- Я так вирішила.  
І поклала свою руку йому на плече. І сама притиснулась. Та так, що Андрій побіг би з нею розписуватися, хоч – би навіть у цю мить. Вона це відчувала. І тому злазить з його колін поки що не збиралась. Їй подобалося.  
Того ж вечора, проводивши Наталку додому,  Андрій зустрівся зі своїм найкращим та найстарішим другом Романом.  
Вони сиділи за столиком у невеликому кафе.  
Сьогодні пригощав Андрій.   
— Ну що, як справи? Коли на весілля запросиш? — Запитав Роман.  
— Погано. До весілля ще, як до Києва пішки. А вона як завжди,  незайманою  дівчинкою прикидається.  
— Знову тесть майбутній проти? Зашугав він твою Наталку, як кішку віником. 
— Навіть не нагадуй про нього. Грошей от, на шкарпетки передав. За які ми зараз каву п’ємо. 
Роман засміявся.  
— Він усе ще вважає тебе бідняком та невдахою?  
— Бо я і є бідняк. Але не невдаха. В мене Наталка є.  А з бідністю - це тимчасово. Сподіваюся до весілля.  
— Тимчасово твоє, щось вже дуже довго затягується. Треба про тебе мабуть подбати.   
Офіціантка між тим,принесла дві паруючі філіжаночки  кави.  
Роман ліниво зробив ковток та задумливо подивився у вікно.  
— А знаєш, — сказав він нарешті. Я от прийшов до висновку  — великі гроші рідко заробляють на чесній роботі.  А в мене зараз  є тема. Роман дивився на товариша дуже хитро.  
- Я цю тему давно обдумую. Але провернути немає з ким. Хіба що з тобою. 
— І що ти пропонуєш? Щось кримінальне?  
Роман знову посміхнувся. Ще хитріше.  
Саме так він усміхався перед усіма своїми авантюрами. А до них він був ласий. 
— Є в мене одна практично ідеальна ідея. Майже не кримінальна.  
— Якщо вона незаконна, то навіть слухати не хочу.  
— Та ти спочатку вислухай. А тоді будеш висновки робити. 
Андрій важко зітхнув.  
Він добре знав свого товариша. Якщо Роман сказав, що має ідею, то просто так вже не відчепиться. Він вже колись, ще у школі, (це була одна з його перших афер) проводив  лотерею. Наробив лотерейних квитків. Продав їх по всій школі. А потім, коли робив розіграш. За школою, із дідового капелюха. Підбурив Андрія і той нібито ці гроші виграв. 
Тоді обійшлося. І зароблене вони поділили. А після того Андрій у Романових авантюрах більше участі не приймав. Хоча той  вже, потроху провертаючи їх  придбав за них собі окрему від батьків квартиру, і навіть автівку. На якій зараз працював у таксі. Але мріяв про щось більше. Про глобальне. І тихий дурник Андрій, ідеально підходив йому для нової ідеї.  
— Ну давай, розповідай. Зламався Андрій. Йому було цікаво. А ще він дуже хотів самоствердитися. Перед Наталкою.  
Роман нахилився через стіл та притишив  голос:  
— Уяви собі, друже мій, препарат для рослин. Мій винахід. 
Андрій насупився.  
— Який ще, до бісу, препарат?  
— Такий, від якого врожай стає вдвічі більший. А рослини на городі ростуть удвічі краще. 
— І що він давно існує у твоїй уяві?  
— Так. Я його вже майже покохав. Роман усміхнувся ще ширше.  
І в цю мить Андрій навіть не здогадувався, що починається історія, яка за деякий час,  переверне з ніг на голову  усе його життя.