Маршрути поза мережею

Сонце висіло над обрієм важким куполом, перетворюючи піщану пустку на розпечену бронзу. Гаряче повітря тремтіло, викривляючи силуети мертвих металевих веж, що стирчали з ґрунту, мов кістки давно зниклих гігантів.

Твін наказав бітраку знизити швидкість. Гусениці з низьким гулом вгризалися в суху породу, вибиваючи дрібні камінці, які зі стуком відлітали в броньоване днище.

Хром підвівся на передні лапи. Права — звичайна, м’яка й руда, а ліва — з матового титану, з мікроприводами, що ледь чутно попискували при кожному русі. Кіт повів головою, перенаправляючи спрямований мікрофон у кібернетичному вусі.

— Позаду спокійно, — прохрипів голосовий модуль Хрома. Його металевий голос із характерним тріском давно став для Твіна звичним. — Сканери чисті.

— Поки що, — відповів Твін, спираючись ліктями на штурвал. — Патрулі «Південного Квазара» не дурні. Після вчорашнього інциденту на складі вони знають, що хтось спробує зрізати шлях через сухий каньйон.

Юнак переключив кілька тумблерів на бічній панелі. На екрані спалахнула діаграма енергоблока бітрака — паливо закінчувалося.

Він провів пальцем по зношеному сенсорі, викликаючи дешифровану карту сектора Ольвів. Колись це був процвітаючий портовий вузол, а тепер — лабіринт покинутих доків, напівзатоплених тунелів і скелястих печер, омиваних важкими солоними хвилями.

Для вільних андроїдів це було єдине безпечне пристановище. Скелі Ольвія містили високу концентрацію залізняку, що природно глушила сенсори далекого радіуса. Але якщо рейдери «Південного Квазара» затиснуть утікачів біля води — відступати буде нікуди.

Твін згадав свою останню втечу з гарнізонного ізолятора: три дні в сирому боксі, нескінченні допити й синій спалах електрошокера щоразу, коли він відмовлявся назвати коди доступу. Тоді йому вдалося замкнути контур виправного браслета уламком кабелю живлення. Третій раз був найважчим, і він знав: четвертого шансу не буде.

— Сигнал, — раптово перебив його думки Хром. Кіт різко повернув металеве вухо праворуч. — Слабкий. Зашифрований.

На моніторі проблиснула тонка зелена смуга. Це був не стандартний військовий протокол і не хаотичний шум найманців — умовний код вільних: короткий імпульс, дві паузи, довгий згасаючий сигнал.

— Вони чекають, — пробурмотів Твін, міцніше стискаючи штурвал і направляючи бітрак убік від висохлого русла річки, просто до перших скелястих пагорбів Ольвія. — Готуйся, старий. Наш вихід.