Глава 2

Кіра прокинулася раніше, ніж зазвичай. За вікном тільки починало світати, а в її кімнаті вже метушилися служниці.

— Панно Кіро, сьогодні такий важливий день! — усміхнулася одна з них. — Ви хвилюєтеся?

— Трохи, — відповіла дівчина.

Насправді хвилювалася вона дуже.

Сьогодні їй належало стати дружиною Марка Альвідея — чоловіка, якого вона майже не знала.

Кіра сіла перед дзеркалом. Служниця почала розчісувати її волосся, а друга принесла весільну сукню.

— Ваш батько наказав передати, що церемонія розпочнеться опівдні, — повідомила старша служниця.

— Звичайно, — тихо промовила Кіра.

Навіть у день її весілля Адам продовжував розпоряджатися всім.

За годину дівчина вже стояла перед дзеркалом у білосніжній сукні. Волосся прикрашали маленькі перлинні шпильки, а на шиї виблискувало тонке срібне намисто.

Колись воно належало її матері.

Кіра торкнулася прикраси пальцями.

— Мамо, якби ти тільки була поруч...

У двері постукали.

— Увійдіть.

На порозі з'явився Адам Вальтеріс.

Він уважно оглянув доньку.

— Гарно виглядаєш.

— Дякую.

— Сподіваюся, сьогодні ти поводитимешся належно.

Кіра відчула, як усередині піднімається роздратування.

— Я пам'ятаю, що сьогодні моє весілля, батьку.

— І пам'ятай, навіщо воно потрібне.

Дівчина опустила очі.

— Пам'ятаю.

Адам задоволено кивнув.

— Незабаром вирушаємо.

Коли він вийшов, Кіра полегшено зітхнула.

Ще трохи.

Зовсім скоро вона залишить цей дім.

Марк Альвідей стояв біля високого дзеркала, поправляючи комір темного святкового камзола.

— Ти чудово виглядаєш, сину, — промовила Марія, увійшовши до кімнати.

— Дякую, мамо.

— Але зовсім не схожий на щасливого нареченого.

— А я повинен?

Жінка зітхнула.

— Марку, я розумію, що цей шлюб не був твоєю мрією. Але Кіра може виявитися чудовою дружиною.

— Можливо.

— Дай їй шанс.

Марк повернувся до матері.

— Я не збираюся погано з нею поводитися. Але й удавати закоханого не хочу.

— Ніхто тебе не змушує.

— Сподіваюся.

До кімнати зазирнув Дмитро.

— Ну що, наречений готовий?

— Готовий.

— Тоді вирушаймо. Не годиться запізнюватися на власне весілля.

Марк востаннє поглянув у дзеркало.

Сьогодні його життя зміниться.

Питання лише в тому, наскільки.

Церемонія відбувалася у великій залі, прикрашеній білими квітами та золотистими стрічками.

Серед гостей були представники обох родин, впливові знайомі та кілька високопоставлених осіб.

Кіра йшла поруч із батьком, відчуваючи на собі десятки поглядів.

Біля церемоніальної арки стояв Марк.

Високий, темноволосий, із серйозним виразом обличчя.

Він теж дивився на неї.

Кіра мимоволі подумала, що майбутній чоловік справді вродливий.

Шкода тільки, що зовнішність нічого не говорить про характер.

Адам передав руку доньки Маркові.

— Бережи її, — урочисто промовив він.

Кіра ледве стримала гірку усмішку.

Як зворушливо. Особливо після трьох днів під замком.

Марк чемно кивнув.

— Зроблю все можливе.

Церемонія розпочалася.

Кіра слухала слова служителя, але думками була далеко.

Коли настав час відповідати, вона на мить затримала подих.

— Кіро Вальтеріс, чи погоджуєтеся ви взяти Марка Альвідея за чоловіка?

— Так, — тихо відповіла вона.

Марк також дав згоду.

Вони обмінялися обручками.

Після завершення церемонії служитель оголосив їх чоловіком і дружиною.

Гості зааплодували.

Марк обережно взяв Кіру за руку й нахилився до неї.

— Не хвилюйтеся, — тихо промовив він. — Найскладніше вже позаду.

Кіра здивовано подивилася на нього.

— Ви впевнені?

Марк ледь усміхнувся.

— Ні. Але хотілося б у це вірити.

Вперше за весь день Кіра щиро всміхнулася.

Весільний бенкет тривав кілька годин.

Кіра сиділа поруч із Марком, відповідала на привітання й намагалася не звертати уваги на батька.

Марія Альвідей виявилася привітною жінкою. Вона кілька разів запитувала, чи все гаразд і чи не втомилася наречена.

— Якщо захочеш відпочити, тільки скажи, люба, — промовила вона.

— Дякую, пані Маріє.

— Можеш називати мене просто Марією. Ми ж тепер родина.

Кіра вдячно всміхнулася.

Їй було незвично, що хтось цікавиться її бажаннями.

Дмитро Альвідей теж поводився доброзичливо.

— Сподіваюся, ви з Марком будете щасливі, — сказав він.

— Дякую, — відповіла Кіра.

Вона не знала, чи буде щасливою.

Але дуже хотіла хоча б спокійного життя.

Під кінець бенкету Марія підвелася.

— Дорогі молодята, ми з Дмитром приготували для вас подарунок.

Марк здивовано поглянув на матір.

— Нарешті розкриєте таємницю?

— Саме так.

Дмитро дістав невелику оксамитову скриньку й поставив перед сином.

Марк відкрив її.

Усередині лежав старовинний ключ із витонченим срібним оздобленням.

— Що це? — запитав він.

— Ключ від вашого нового дому, — відповів Дмитро.

Кіра завмерла.

— Нашого дому?

— Так, люба, — усміхнулася Марія. — Ми даруємо вам маєток у передмісті. Там є великий сад, бібліотека, затишні кімнати. Сподіваємося, вам сподобається.

Марк здивовано подивився на батьків.

— Ви серйозно?

— Цілком, — відповів Дмитро. — Молодій родині потрібен власний простір.

Кіра відчула, як серце забилося швидше.

Окремий маєток!

Не будинок Адама.

Не кімнати під його постійним наглядом.

Власний дім.

— Дякую вам, — щиро промовила вона.

Марія лагідно торкнулася її руки.

— Будьте щасливі, діти.

До нового маєтку молодята прибули вже надвечір.

Будинок виявився великим і красивим. Світлі стіни, високі вікна, просторі сходи та доглянутий сад справляли приємне враження.

Біля входу їх зустріли слуги.

Сивочолий чоловік уклонився.