Глава 1

Кіра Вальтеріс уже третій день сиділа замкненою у власній кімнаті.

За дверима чергувала охорона, а на вікнах мерехтіли ледь помітні магічні захисні знаки. Навіть якби дівчині вдалося обдурити вартових, залишити батьківський маєток вона все одно не змогла б.

І все це через те, що вона відмовилася виходити заміж.

Кіра підійшла до вікна й подивилася на сад. Колись вона любила гуляти його алеями разом із матір'ю. Альбіна Вальтеріс померла вісім років тому, коли доньці було лише десять. Відтоді її виховував батько.

Адам Вальтеріс завжди був владним і вимогливим чоловіком. Він не терпів заперечень і вважав, що краще за всіх знає, як повинні жити його близькі. Кіра неодноразово намагалася відстояти власну думку, але батько ніколи до неї не прислухався.

Тепер він вирішив, що вісімнадцятирічна донька має стати дружиною Марка Альвідея.

Двадцятитрирічний Марк був єдиним сином Дмитра та Марії Альвідеїв. Їхня родина багато років ворогувала з Вальтерісами, проте нещодавно сторони несподівано оголосили про примирення.

Адам запропонував закріпити мир шлюбом дітей.

Альвідеї погодилися.

Та Кіра знала те, про що майбутні свекор і свекруха навіть не здогадувалися.

Батько зовсім не збирався забувати давню ворожнечу.

Йому потрібна була шпигунка в домі Альвідеїв.

І цією шпигункою мала стати власна донька.

Кіра стиснула кулаки.

— Не дочекаєшся, батьку, — прошепотіла вона.

У коридорі почулися кроки. За мить клацнув замок, і двері відчинилися.

До кімнати увійшов Адам Вальтеріс.

Високий чоловік із суворими рисами обличчя зупинився біля дверей і уважно подивився на доньку.

— Кіро, ти подумала? Згодна?

Дівчина повільно повернулася до нього.

Три дні вона сперечалася, благала, вимагала випустити її. Нічого не допомогло.

Але тепер Кіра зрозуміла одну річ: якщо хоче вибратися звідси, доведеться змінити тактику.

— Добре, — тихо промовила вона. — Я вийду за Марка.

На обличчі Адама з'явилася задоволена усмішка.

— Нарешті ти почала мислити розумно!

Кіра промовчала.

— Весілля завтра, — продовжив батько. — І навіть не думай тікати. Не вийде.

— Я знаю.

— Сподіваюся, ти також пам'ятаєш, чого я від тебе очікую?

— Пам'ятаю.

— Чудово. Тоді готуйся. Сьогодні до тебе прийдуть служниці. Потрібно приміряти весільну сукню.

Адам розвернувся й попрямував до дверей.

— І, Кіро, — додав він, озирнувшись, — не змушуй мене знову вдаватися до суворих заходів.

Двері зачинилися.

Дівчина ще кілька секунд стояла нерухомо, а потім слабо всміхнулася.

Вона погодилася вийти заміж.

Але шпигувати не збиралася.

І батькові зовсім не обов'язково знати про це зараз.

Тим часом у маєтку Альвідеїв теж готувалися до весілля.

Марк сидів у батьківському кабінеті навпроти Дмитра Альвідея. Біля вікна стояла його мати Марія.

— Сину, чому ти такий похмурий? — запитала жінка. — Завтра твоє весілля.

— Саме тому, мамо.

Марія зітхнула.

— Ми вже обговорювали це.

— І я досі не розумію, чому ви так легко повірили Адаму Вальтерісу.

Дмитро відклав документи.

— Бо ворожнеча не може тривати вічно.

— Адам сам запропонував примирення, — нагадав Марк. — Людина, яка роками не бажала навіть розмовляти з нашою родиною, раптом вирішила видати за мене єдину доньку. Вас це зовсім не насторожує?

— Люди змінюються, — відповіла Марія.

— Можливо. Але я не впевнений, що це стосується Вальтеріса.

— Кіра не відповідає за вчинки свого батька, — зауважив Дмитро.

Марк замовк.

Батько мав рацію. Він не міг звинувачувати дівчину лише через її походження.

Проте й довіряти їй поки не збирався.

— Я погодився на цей шлюб, — нарешті сказав він. — Але не чекайте, що завтра ми з Кірою раптом станемо щасливим закоханим подружжям.

— Ніхто цього не вимагає, — лагідно відповіла Марія. — Почуття можуть з'явитися з часом.

— А можуть і не з'явитися.

— І таке буває, — погодився Дмитро. — Головне, щоб ви поважали одне одного.

Марк підвівся.

— Принаймні це я можу пообіцяти.

— До речі, — усміхнулася Марія, — ми з батьком приготували вам весільний подарунок.

— Який?

— Дізнаєшся завтра.

— Мамо...

— Навіть не проси! — засміялася вона. — Нехай хоч щось залишиться сюрпризом.

Марк похитав головою, але сперечатися не став.

Йому залишалося сподіватися, що майбутня дружина виявиться розсудливою дівчиною і вони зможуть домовитися про спокійне життя.

Увечері Кіра стояла перед великим дзеркалом.

Дві служниці поправляли складки білої весільної сукні, оздобленої сріблястою вишивкою. Тонке мереживо прикрашало рукави, а довгий шлейф стелився підлогою.

— Ви будете найгарнішою нареченою, панно Кіро! — захоплено промовила молодша служниця.

— Дякую, — відповіла дівчина.

— Пан Марк, кажуть, дуже вродливий, — додала друга. — І вихований.

— Сподіваюся, що так.

Служниці перезирнулися.

— Ви зовсім не радієте весіллю?

Кіра подивилася на своє відображення.

— Просто хвилююся.

Це була правда.

Вона хвилювалася, хоча й зовсім не так, як зазвичай хвилюються наречені.

Кіра майже не знала Марка Альвідея. Їй було невідомо, який він у повсякденному житті, що любить, чого не терпить і як ставиться до жінок.

А найголовніше — чи не виявиться він таким самим владним, як її батько?

Дівчина дуже сподівалася, що ні.

Вона вже придумала, що запропонує чоловікові після весілля.

Фіктивний шлюб.

Вони житимуть під одним дахом, але кожен матиме власне життя. Марк не втручатиметься в її справи, а вона — в його.

Ніякого шпигунства.

Ніяких вимог.

Ніякого примусу.

Залишалося лише переконати в цьому майбутнього чоловіка.

— Панно Кіро, вам подобається сукня? — запитала служниця.

— Так, дуже гарна.

І справді, сукня була прекрасною.