Союзник із минулого

Найнебезпечніше — це коли ворог знає про тебе більше, ніж ти про нього.
Марина майже не спала. Ніч пройшла в коротких уривках дрімоти, де їй здавалося, що хтось стоїть за дверима квартири. Кожен звук у під’їзді звучав гучніше, ніж мав би.
Вранці вона подивилася у дзеркало.
Очі почервонілі. Обличчя бліде. Але в погляді з’явилося щось нове — холодна зосередженість.
Телефон мовчав. Артем більше не дзвонив.
І це лякало сильніше за його слова.
Вона саме збиралася виходити, коли у двері подзвонили.
Не різко. Спокійно.
Марина завмерла.
Повільно підійшла до дверей. Не відкриваючи, запитала:
— Хто?
— Старий боржник, — відповів чоловічий голос.
Вона знала цей тембр.
Відкрила.
На порозі стояв Максим.
П’ять років тому вони разом працювали над великим розслідуванням. Тоді він був у відділі економічної безпеки, допомагав журналістам неофіційно — зливав інформацію, підказував, куди копати.
Потім він раптово звільнився.
— Ти не змінилася, — сказав він, уважно дивлячись на неї.
— Ти теж. Хіба що став обережнішим.
Максим усміхнувся краєм губ.
— Можна зайти?
Вона вагалася секунду. Потім відступила.
— Ти прийшов просто так?
— Ні.
Він оглянув квартиру швидким, професійним поглядом.
— Ти вже влізла в «Верес», правда?
Марина відчула, як всередині все стискається.
— Звідки ти знаєш?
— Бо коли люди починають різати колеса журналістам — це означає, що хтось наступив на знайому міну.
Вона повільно сіла.
— Ти працюєш на них?
Максим тихо засміявся.
— Якби працював — ти б не дізналася.
Пауза.
— Коваленко нервує, — продовжив він. — А це рідко трапляється.
— Ти його знаєш?
— Досить, щоб розуміти: якщо він задіяний — справа не лише в грошах.
Марина дивилася на нього уважно.
— Що ще?
Максим не відповів одразу.
— «Верес» — це прикриття. Через цей контракт йдуть кошти на інші проєкти. Ті, про які офіційно ніхто не говорить.
— Які саме?
— Ти впевнена, що хочеш це знати?
— Мені вже порізали колесо, — холодно сказала вона. — Думаю, пізно зупинятися.
Максим кивнув.
— Частина грошей іде через фірми-прокладки на закупівлю обладнання. Не для інфраструктури.
— А для чого?
Він подивився їй прямо в очі.
— Для приватних охоронних структур. І не тільки.
Марина відчула, як серце пропустило удар.
— Тобто…
— Тобто це може бути пов’язано з нелегальними поставками. З тіньовими контрактами. З людьми, які не світяться у звітах.
В кімнаті стало тихо.
— Артем знає? — прошепотіла вона.
— Він знає стільки, скільки йому дозволили знати.
— І він погодився?
Максим зітхнув.
— Коли ти заходиш у таку схему, вихід коштує дорожче, ніж вхід.
Марина підвелася.
— Чому ти мені допомагаєш?
— Бо ти — не частина їхнього світу.
— А ти?
Він усміхнувся без радості.
— Я колись був. І бачив, чим це закінчується.
Телефон Марини задзвонив.
Номер без визначення.
Вона поглянула на Максима.
Він кивнув: вмикай гучний зв’язок.
— Слухаю.
— Пані Марина, — голос був ввічливий, майже приємний. — Ми з вами ще не знайомі особисто.
Вона вже знала, хто це.
— Коваленко? — її голос залишався спокійним.
Коротка пауза.
— Мені приємно, що моє ім’я вам відоме.
Максим ледь помітно напружився.
— Ви дуже активні останні дні, — продовжив чоловік. — І це викликає занепокоєння.
— У кого саме?
— У людей, які не люблять хаосу.
Марина стиснула кулак.
— А корупція — це порядок?
На тому кінці дроту тихо засміялися.
— Ви смілива. Це рідкісна якість.
— Переходьте до суті.
— Суть проста. Залиште цю історію. І ми забудемо про неприємності.
— А якщо ні?
Пауза.
— Тоді неприємності зростатимуть.
Максим уважно слухав, не відводячи очей.
— Це погроза? — спитала Марина.
— Це турбота. Ви ж не хочете, щоб хтось постраждав.
— Наприклад?
— Наприклад, ваш колега Ігор. Гарний хлопець.
Марина похолола.
Він знає.
— Або… — продовжив Коваленко м’яко, — хтось із вашої родини.
У кімнаті стало важко дихати.
— Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що страх мене зупинить, — сказала вона.
— Я думаю, що страх — найраціональніший порадник.
— А я думаю, що ви нервуєте.
Тиша.
Кілька секунд — і зв’язок обірвався.
Марина опустила телефон.
Максим повільно видихнув.
— Тепер усе серйозно.
— Воно і було серйозно.
— Ні, — він похитав головою. — Тепер ти офіційно стала проблемою.
Марина підійшла до вікна.
Внизу проходили люди. Хтось ніс пакети, хтось говорив по телефону. Звичайне життя.
— Вони зачепили Ігоря, — тихо сказала вона. — Це означає, що вони стежать.
— Так.
— І вони не зупиняться.
Максим підійшов ближче.
— Тоді в нас два варіанти. Або ти виходиш із гри. Або ми граємо швидко й жорстко.
— «Ми»? — вона повернулася до нього.
— Я не люблю Коваленка. І мені є що втрачати, якщо він і далі почуватиметься безкарним.
Марина дивилася на нього довго.
— Якщо ти мені зраджуєш — я не пробачу.
— Якщо я тебе зраджу — ти не встигнеш не пробачити, — спокійно відповів він.
І чомусь вона повірила.
— Що нам потрібно? — запитала вона.
Максим посміхнувся ледь помітно.
— Доказ, який вони не зможуть спростувати.
— У мене є аудіо.
— Замало.
— Фінансові документи.
— Потрібен живий свідок.
Марина завмерла.
— Лідія.
Максим похитав головою.
— Вона — емоція. Нам потрібен хтось із середини.
— Хто?
Він подивився на неї уважно.
— Твій чоловік.
Тиша впала між ними.
— Ні, — сказала Марина одразу.
— Він уже всередині схеми. І він слабка ланка.
— Він не погодиться.
— Якщо вибір буде між тюрмою і співпрацею — погодиться.
Марина відчула, як серце знову починає битися швидше.
— Це означає, що я повинна змусити його говорити.
— Так.
— А якщо вони зрозуміють?
— Тоді часу стане ще менше.
Вона заплющила очі на секунду.
Усе стало надто великим. Надто небезпечним.
Але назад дороги вже не було.
Марина відкрила очі.
— Добре.
Максим кивнув.
— Тоді починаємо сьогодні.
— З чого?
Він подивився їй прямо в очі.
— З правди, яку Артем боїться вимовити вголос.