Розділ 19. Голос з минулого

Анна сиділа на підлозі ванної кімнати, обхопивши коліна тремтячими руками. Сльози вимивали з очей увесь той холод, яким вона намагалася захиститися від світу. На кахлі поруч із нею лежали дві яскраві смужки тесту — беззаперечний, живий доказ їхньої ночі в готелі на кордоні.

Вона підвелася, відчуваючи дивну, невагому слабкість у тілі. У дзеркалі більше не було тієї суворої керівниці з центру міста. На неї дивилася розгублена жінка, яка щойно усвідомила: її самотність закінчилася, але людина, яка дала це нове життя, зараз стоїть на згарищі власної долі.

Анна повернулася до кухні. Ноутбук усе ще світився відкритим листом. Вони з Марком були розділені не відстанню, а тижнями власної дурості та гордості. Він спалив усе, що мав, лише для того, щоб вона почула його без галасу грошей і статусів.

Вона схопила телефон. Пальці ледь влучали по екрану. Вона знайшла його номер — той самий, який два тижні поспіль заганяла в ігнор, на який дивилася з болем і гнівом.

У динаміку пролунав перший довгий гудок.

Серце Анни вискакувало з грудей. Другий гудок. Третій... Вона боялася, що він не підніме. Боялася, що він вимкнув телефон, зібрав речі чи просто здався після того, як натиснув «Надіслати».

— Алло, — пролунав у слухавці його голос.

Він був глухим, зірваним і виснаженим до крайності. Марк не спав усю ніч, і в цьому єдиному слові була вся його готовність почути найгірше.

Анна зажмурилася, намагаючись опанувати тремтіння в голосі, але перша ж затримка подиху зрадила її.

— Марку... — тихо мовила вона.

На тому кінці дроту запанувала тиша. Така глибока, що було чути лише його важке, уривчасте дихання.

— Аню? — його голос здригнувся, втрачаючи свою байдужу броню. — Ти прочитала лист?

— Я прочитала, Марку. Я все прочитала... — сльози знову підкотили до горла, і вона спиралася рукою на стіл. — Навіщо, Марку? Навіщо ти це зробив? Твоя компанія... твої машини... ти ж будував це роками.

— Мені не потрібна компанія, якщо в ній немає сенсу, Аню, — м'яко, але твердо відповів він. — Я прийшов під твій офіс, а ти дивлячись мені в очі кликала мене Марком Олександровичим. Ти заховалася за цим тендером і печатками. Я просто прибрав те, що заважало тобі бачити мене. Мені не потрібні гроші, якщо ти думаєш, що я здатний на зраду.

— Марку... — вона закрила очі, впустивши сльозу. — Ти дурень. Який же ти дурень...

— Можливо, — тихо мовив він. — Але я чистий перед тобою. І я ніколи, чуєш, ніколи не торкався Олени після того, як ми були разом у готелі. Вона підсипала мені снодійне. Я знайшов порожню ампулу в її будинку...

— Я вірю тобі, — перебила його Анна.

Ці три слова зависли в повітрі. Марк мовчав кілька секунд, ніби не вірячи власним вухам.

— Що ти сказала?

— Я вірю тобі, Марку, — повторила вона голосніше, втираючи щоку. — Я вірю. І мені не потрібні твої машини. Мені не потрібен твій бізнес. Скасуй цей договір негайно. Забери заяву з реєстру.

— Ні. Це вже твоє. Це компенсація за той біль, який я змусив тебе пережити, коли поїхав до неї в ту ніч...

— Марку, слухай мене уважно! — її голос раптом наповнився такою силою й ніжністю водночас, що він затамував подих. — Приїжджай до мене. Не в офіс. Додому.

— Аню...

— Нічого не кажи. Просто сідай у машину і їдь сюди. Нам потрібно поговорити. Тут є те, про що ти повинен дізнатися не по телефону і точно не в офіційному листі.

Марк не запитував ні про що більше. Він почув головне — у її голосі більше не було криги.

— Я буду через двадцять хвилин, — коротко відповів він і скинув виклик.

Анна поклала телефон на стіл, глянула на тест у ванні, а потім на ранковий Київ за вікном. Дощ нарешті вщух, і крізь сірі хмари починало пробиватися перше слабке сонячне проміння. Вона знала: попереду ще буде важка розмова і боротьба з Оленою, але головна стіна між ними щойно впала дотла.