Розділ 18.

Марк повернувся до своєї квартири ближче до опівночі. Одяг, промоклий під офісом у центрі міста, важким холодним панцером лип до тіла, але він навіть не помічав цього фізичного дискомфорту. Всередині все випалила одна-єдина, кристально чиста думка: слова більше не мають ваги. Два тижні благань, повідомлень і виправдань розбилися об її скляну вежу. Анна виставила проти нього сухі інструкції, охорону, секретарів і це безжальне, підкреслено офіційне «Марку Олександровичу». Вона використала його ім'я по батькові як холодну зброю, щоб назавжди відгородитися, щоб перекреслити ту ніч у готелі на кордоні, де вони були просто Марком і Анною.

Він пройшов у глиб темної вітальні, не вмикаючи світла. Скинув на підлогу мокрий піджак і сів за стіл перед ноутбуком. Екран різанув по очах яскравим неоновим блиском, відбиваючись у шибках вікна, за яким стіною лив квітневий дощ.

Марк відкрив статутні документи своєї логістичної компанії. Його бізнес. Те, що він будував роками, за що чіплявся, чим пишався. Олена крутилася навколо нього лише тому, що бачила в ньому перспективний, успішний актив, фінансову опору для своїх маніпуляцій. А Анна... Анна тепер бачила в ньому підрядника, який через цей клятий тендер намагається втриматися в її житті. Вона була впевнена, що він чіпляється за контракт із її фондом.

«Вона думає, що все це заради грошей чи бізнесу? — подумав Марк, і на його обличчі з'явилася гірка, майже божевільна посмішка. — Що ж, тоді я заберу в Олени привід мене шантажувати, а в Анни — привід мені не вірити».

Він набрав свого корпоративного юриста. Дзвінок у першій годині ночі змусив того здригнутися, голос у слухавці був сонним і розгубленим.

— Піднімай електронні реєстри, — холодно і безкомпромісно наказав Марк. — Потрібно негайно оформити повну передачу прав власності на мою компанію. Усі активи, тягачі, склади, контракти та права на тендер.

— Марку, ти в своєму розумі? — юрист миттєво прокинувся. — Кому передати? Продаж? На яку суму готувати договір?

— Безкоштовна передача. Дарування. На баланс логістичного департаменту фонду «Світанок». У повне розпорядження Анни як керівника проекту.

— Це самогубство! Це мільйони! Ти віддаєш справу всього свого життя жінці, яка...

— Роби, — відрізав Марк і вимкнув телефон, не бажаючи слухати раціональні аргументи.

Наступну годину він провів у суцільній, заціпенілій тиші, порушуваній лише стукотом дощу по підвіконню. Юрист скидав йому посилання на цифрові бланки, де потрібно було ставити електронні підписи. Марк діяв механічно. Він дивився на юридичні формулювання, на перелік майна, вантажівок, які ще вдень виїжджали в рейси під його керівництвом. Кожен його клік у системі ЕЦП відрізав від нього шматок його минулого життя. Він свідомо, крок за кроком, робив себе жебраком.

Він знав: коли в нього не залишиться нічого, Олена просто зникне, бо з порожньої людини їй нічого взяти. А Анна побачить, що він готовий спалити свій світ дотла, аби тільки вона подивилася на нього без цієї крижаної офіційності. Щоб вона зрозуміла — він прийшов під її офіс не як директор фірми, а як чоловік, у якого забрали єдине важливе — її довіру.

О другій ночі процедуру було завершено. Юридично компанія «Марк-Логістик» перестала йому належати.

Він відкрив поштову скриньку. Не месенджер, де висіла та єдина нещадна сіра галочка, а офіційну робочу пошту, яку Анна була зобов'язана перевіряти щоранку. Жодних емоцій, жодних виправдань — лише сухий факт його абсолютного ва-банку.

Кому: Анна Тема: Передача активів та розірвання зобов'язань за тендером.

«Аню, сьогодні під офісом ти назвала мене Марком Олександровичем і сказала, що розірвеш контракт, якщо я прийду знову. Ти виставила між нами цей бізнес і папери, бо так простіше сховати біль. Я прибрав цю стіну.

Я переписав усю свою компанію, всі вантажівки та права на тендер на твій фонд. Відсьогодні я більше ніхто в цій структурі. Я не твій підрядник. Олені більше немає чого в мене відбирати, а тобі більше немає в чому мене підозрювати. Я не тримаюся за гроші. У мене не залишилося нічого, крім моєї честі та тієї ночі, яку ми провели в готелі на кордоні.

Я не зраджував тебе, Аню. І тепер ти знаєш ціну моєї правди. Компанія твоя. Роби з нею, що хочеш».

Він заніс палець над клавішею «Надіслати». Серце калатало у грудях так, наче він стояв на краю прірви. Один удар — і лист пішов у мережу.

Марк закрив ноутбук. В кімнаті знову запанувала темрява. Він підійшов до вікна, дивлячись на далекі вогні центру Києва, де за кілька годин Анна відкриє цей лист і побачить, що він знищив усе своє життя заради одного її погляду. М'яч був на її полі. І це був найстрашніший, найвідчайдушніший хід, який він коли-небудь робив.

Ранок зустрів Анну сірим, пригніченим світлом, яке ледь пробивалося крізь важкі штори її спальні. Вона майже не спала. Останні два тижні взагалі перетворилися на суцільне випробування для її організму — вона списувала це на дику перевтому, стрес від нової посади в центрі та той глухий, ниючий біль, який оселився в грудях після ночі зради.

Анна сіла на ліжку, потерла обличчя долонями. Голова була важкою, а в роті стояв неприємний, гіркий присмак. Згадка про вчорашню сцену під офісом накотила задушливою хвилею. Вона знову бачила його очі — промоклий, змарнілий Марк, який кричав щось про пастку, про якусь ампулу... Його відчай був настільки живим, що вона ледь не піддалася. Саме тому вона злякалася. Саме тому сховалася за холодним, офіційним «Марку Олександровичу», виставивши ім'я по батькові як зазубрений щит. Бо якщо впустити в себе бодай краплю сумніву, її вибудуваний світ просто розсиплеться.

Вона накинула шовковий халат і підійшла до кухонного столу. Рука автоматично потягнулася до ноутбука — звичка перевіряти робочу пошту ще до першої чашки кави стала її ритуалом безпеки. Контроль над цифрами та звітами давав їй ілюзію контролю над власним життям.