Розділ 17. Стіна мовчання

Минуло два тижні. Два тижні, за які життя Марка перетворилося на виснажливе блукання в лабіринті власного безсилля.

Він жив у своїй квартирі, яка тепер здавалася йому не домом, а камерою одиночного ув’язнення. Кожна дрібниця тут нагадувала про катастрофу. Він заплющував очі й знову опинявся в тому готелі на кордоні — у напівтемряві номера, де між ним і Анною нарешті зникли всі бар’єри. Та ніч була їхнім справжнім початком, моментом такої інтимності, яка не потребувала слів. А потім була та розмова в кабінеті... Їхнє примирення, тихі обіцянки залишити все минуле позаду. Він бачив надію в її очах і вірив, що нарешті знайшов шлях до неї.

І того ж вечора він власноруч кинув це майбутнє під ноги Олені.

Тепер, стоячи на балконі з черговою чашкою холодної кави, Марк відчував фізичну огиду до самого себе. Олена не просто підставила його — вона осквернила ту єдину ніч у готелі, зробивши її в очах Анни лише прелюдією до чергової зради.

Його логістична компанія щойно виграла тендер на обслуговування фонду. Це мала бути їхня перша велика спільна перемога, фундамент їхнього партнерства. Натомість контракт став його персональним колом пекла. Він був Виконавцем, вона — Керівником. Тепер їх пов’язували лише сухі пункти договорів та акти виконаних робіт. Жодного особистого слова. Жодного натяку на те, що колись вони разом вирішували проблеми на заблокованій трасі під дощем.

Він писав їй щоночі, хоча пальці ледь слухалися клавіш. Повідомлення ставали все коротшими, бо як можна пояснити словами те, що виглядає як абсолютна ницість?

«Аню, я пам’ятаю кожну хвилину нашої ночі на кордоні. Я пам’ятаю нашу розмову в офісі. Ти ж бачила мої очі — хіба я міг після того піти до неї за власним бажанням? Я знайшов ампулу снодійного в її смітнику. Олена підсипала мені його у віскі, вона знала про наше примирення і діяла на випередження. Будь ласка, не дозволяй цій брехні стерти те справжнє, що було між нами...»

Одна сіра галочка в месенджері. Не прочитано. Не відкрито.

Анна просто викреслила його зі своєї реальності. Вона пішла в свій скляний офіс у центрі Києва, забарикадувавшись там посадовими інструкціями та охороною. Вона перетворилася на крижану статую успішної жінки, для якої Марк став лише прикрою помилкою в біографії та «підрядником зі складною репутацією».

Марк бачив своє відображення в дзеркалі: змарніле обличчя, темні кола під очима, щетина, яку він не мав сили зголити. Він виглядав як людина, яка веде війну з привидом. Олена намагалася дзвонити, приїжджала під під’їзд, навіть пробувала маніпулювати спільними знайомими, але він просто не піднімав слухавку. Увесь його світ тепер стиснувся до однієї точки — скляного хмарочоса в центрі міста, де за зачиненими дверима Анна щодня вбивала в собі залишки пам’яті про їхню спільну ніч.

 

На п'ятнадцятий день Марк не витримав. Почуття несправедливості та відчаю витіснили залишки здорового глузду. Він кинув усі справи на базі, вдягнув піджак, який став на нього дещо завеликим через втрачену вагу, і поїхав у центр. Він знав, що його не чекають, але ця «цифрова смерть», у яку вона його відправила, була гіршою за будь-який відкритий конфлікт.

Київський бізнес-центр зустрів його стерильним блиском. Це був світ Анни — холодний, прозорий і абсолютно неприступний. Тут не пахло мазутом чи дощем, тут пахло лише грошима та байдужістю.

— Доброго дня, я Марк Олександрович, директор компанії-перевізника. Мені потрібно бачити пані Анну щодо виконання тендерного контракту, — сказав він секретарці на рецепції, намагаючись тримати голос рівним.

Жінка за стійкою навіть не відірвала погляду від монітора. Її пальці продовжували методично стукати по клавішах. — Пане Марку, я впізнаю ваш голос. Ви дзвонили сьогодні вранці. Пані Анна не приймає представників підрядників без попереднього запису через електронну пошту. Усі робочі питання — до юридичного відділу.

— Це питання не терпить юридичних зволікань! — Марк нахилився до стійки, відчуваючи, як усередині закипає лють. — Просто скажіть їй, що я тут.

— Викликати охорону? — спокійно запитала вона, нарешті піднявши на нього порожні очі. Її пальці вже зависли над тривожною кнопкою.

Марк зробив крок назад, стиснувши зуби. Він зрозумів, що через цей «фільтр» йому не пробитися. Він вийшов на вулицю і став біля входу, сховавшись під невеликим козирком будівлі. Почався дрібний, колючий квітневий дощ. Він стояв годину, дві, три, не зводячи очей зі скляних дверей-вертушок. Перехожі озиралися на чоловіка, який промок до нитки, але продовжував стояти нерухомо, наче вріс у тротуар.

Нарешті, близько шостої вечора, вона з’явилася. Анна виходила в супроводі двох помічників, які про щось швидко їй доповідали. Вона була в бездоганному чорному пальті, волосся зібране у тугий вузол, погляд — гострий і холодний, як лезо скальпеля. Вона виглядала як жінка, яка випалила в собі все живе після тієї ночі зради.

— Анно Сергіївно! — закричав він, кидаючись їй напереріз крізь натовп.

Помічники миттєво перегородили йому шлях, а охоронець бізнес-центру вже поклав руку йому на груди. Анна зупинилася. Її плече ледь помітно здригнулося, вона впізнала цей голос, який ще два тижні тому шепотів їй зовсім інші слова в готелі. Вона повільно повернула голову, і Марк відчув, як його прошило наскрізь від крижаної порожнечі в її очах.

— Пане Марку Олександровичу, — її голос був тихим, але він розрізав шум дощу та звуки міста краще за будь-який крик. — Якщо у вашої компанії виникли труднощі з логістикою — пишіть офіційний запит на адресу фонду. У робочий час.

— Які запити, Аню?! Подивися на мене! — він намагався прорватися ближче, ігноруючи тиск охоронця. — Це була пастка Олени! Ти ж знаєш, що було між нами в готелі... ти ж чула, про що ми говорили в офісі перед тим, як вона подзвонила! Я знайшов ампулу снодійного, вона все спланувала!

Анна на мить заплющила очі. На її обличчі промайнула тінь такого нестерпного болю, що Марку на секунду здалося — вона зараз здасться. Згадка про ніч на кордоні була занадто гострою. Але в наступну мить вона знову стала кам'яною.