Розділ 16. Уламки віри

Анна сиділа в кабінеті депо. Годинник на стіні монотонно відраховував секунди, що здавалися важкими, як удари молота по сталі. Вона намагалася зосередитися на електронних таблицях, перевіряючи заборгованість по зарплатах робітникам, але цифри розпливалися перед очима.

Вона вірила йому. Вперше за п’ять років вона дозволила собі не просто сподіватися, а дихати на повні груди. Та ні у номері готелю, його обійми, запах мазуту й дощу — все це здавалося початком нового життя. Вона чекала на його дзвінок кожну хвилину. «Я лише перевірю і повернуся», — сказав він. Минуло вже три години.

Раптом екран телефону, що лежав на столі екраном догори, спалахнув. Серце Анни підстрибнуло. Повідомлення від Марка.

Вона схопила апарат, але замість тексту першим завантажилося фото. Анна заклякла. Світ навколо неї раптом став вакуумним, всі звуки за вікном зникли.

На екрані в напівтемряві спальні лежав Марк. Оголений по пояс, з розслабленим, ледь усміхненим обличчям людини, яка щойно пізнала найвищу насолоду. Поруч, притулившись до його плеча, лежала Олена. Її очі були заплющені, а на губах грала тріумфальна посмішка. На тумбочці біля ліжка — відкрита пляшка вина й порожній келих. Все виглядало огидно інтимним, гарячим і... остаточним.

Під фото висвітився текст:

«Пробач, я не зміг інакше. Залишаюся з нею. Вона — моє теперішнє і моє майбунє. Не шукай мене, Аню. Це було помилкою».

Анна відчула, як у грудях щось гучно тріснуло, наче крига під вагою локомотива. Вона не плакала. Шок був настільки глибоким, що сльози просто не могли пробитися крізь заціпеніння. Руки стали крижаними, а телефон ледь не вислизнув із пальців.

— Помилкою... — прошепотіла вона в порожнечу кабінету. Голос був не її — сухий, хрипкий, чужий.

Вона згадала, як він дивився на неї годину тому. Як клявся, що Олена — це лише борг совісті. Невже людська ницість не має меж? Невже вона знову дозволила собі стати "зручним варіантом", поки справжня пристрасть кликала його назад у ліжко до жінки, яку він називав ворогом?

Анна повільно встала. Кожен рух давався з болем, ніби в суглоби набили битого скла. Вона механічно закрила ноутбук, взяла сумку й вийшла з кабінету. Вона не бачила секретарки, не помічала робітників у коридорі, які з повагою розступалися перед новою господаркою. Вона йшла крізь депо як привид.

На вулиці вже панували сутінки. Холодне повітря вдарило в обличчя, але вона його не відчула. Сівши в машину, Анна кілька хвилин просто дивилася в лобове скло на іржаві вагони. Це місце, яке вона хотіла врятувати разом із ним, тепер викликало лише нудоту.

Вона завела мотор і поїхала додому. Місто миготіло вогнями, але для неї все навколо стало сірим. Кожен світлофор, кожна вітрина нагадували про те, як вона мріяла сьогодні ввечері розповісти Марку про свої плани на цей фонд, про їхнє майбутнє.

Приїхавши до своєї квартири — тієї самої, де ще кілька днів тому Давид зрікся своїх прав на неї, — Анна зачинила двері на всі замки. Вона кинула сумку на підлогу й пішла у ванну. Вона ввімкнула гарячу воду й почала змивати з себе цей день, цей запах депо, цю ілюзію щастя.

Стоячи під струменями води, вона нарешті закричала. Це був крик безсилля й люті. Вона не просто втратила чоловіка — вона втратила віру в те, що в цьому світі існує бодай крапля щирості, яка не продається і не зраджується за першим покликом минулого.

Вийшовши з ванної в халаті, вона налила собі повної склянки води, але рука так тремтіла, що вода розхлюпалася по столу. Анна сіла на диван і знову відкрила фото. Вона дивилася на нього, намагаючись знайти хоч одну деталь, яка б сказала, що це брехня. Але фото було занадто реальним. Його рука на її плечі... татуювання на його передпліччі, яке вона цілувала в готелі...

— Будьте ви прокляті обоє, — прошепотіла вона, відкидаючи телефон убік.

Ранок наступного дня зустрів Анну сірим небом і колючим вітром. Вона змусила себе встати, нанесла бездоганний макіяж, щоб приховати набряклі очі, і одягла свій найсуворіший костюм. Сьогодні вона була не закоханою жінкою, а головою філії британського фонду.

Анна приїхала в депо ще на світанку. Вона забарикадувалася стосами паперів, створюючи ілюзію повної зануреності в цифри, хоча перед очима все ще стояв той клятий знімок. Кожен звук кроків у коридорі віддавався в її скронях пульсуючим болем.

Марк з’явився ближче до обіду. Він буквально влетів у кабінет, важко дихаючи. Його вигляд кричав про катастрофу: сорочка зім’ята, на обличчі — лихоманковий рум’янець, а в очах — суміш відчаю та цілковитого нерозуміння.

— Аню! — він кинувся до свого крісла навпроти неї, ледь не перекинувши склянку з олівцями. — Аню, вислухай мене. Я... я не знаю, що сталося. Я випив те віскі, і мене наче вимкнуло. Прокинувся лише годину тому в її ліжку. Я нічого не пам’ятаю! Клянуся тобі, я не торкався її!

Анна не підняла голови. Її ручка продовжувала методично ставити підписи на документах, хоча кінчик пера ледь не проривав папір. — Твоя амнезія — дуже зручний інструмент, Марку, — процідила вона крізь зуби. Голос був рівним, але в ньому відчувався холод арктичного льоду. — Тільки фотографії та повідомлення з твого номера говорять про інше.

— Яке фото?! Яке повідомлення?! — він вдарив кулаком по столу, від чого папери підскочили. — Мій телефон зник, я не міг його знайти зранку! Аню, подивися на мене!

Вона повільно підняла погляд. В її очах не було гніву — лише порожнеча, яка лякала значно більше. — Я дивлюся. І бачу чоловіка, який зробив свій вибір. Давай просто працювати. Ми в одному кабінеті, у нас спільний проєкт. Будь ласка, сиди мовчки за своїм столом.

Тишу кабінету розірвав стукіт підборів. Двері відчинилися без попередження, і в наступну мить зайшла Олена. Вона виглядала бездоганно: шовкова блуза кольору шампанського, грайлива посмішка і розслаблена впевненість жінки, яка повернула собі своє. Вона пройшла повз Марка, навмисно зачепивши його стегном, і поклала на стіл прямо перед ним його масивний годинник.