Розділ 15. Отрута в кришталі

Марк влетів у квартиру, не чекаючи, поки спрацює замок — двері були відчинені, наче пастка, що чекала на свою жертву. У вітальні панувала напівтемрява, розбавлена лише м'яким, інтимним світлом кількох торшерів. Повітря було густим від солодких парфумів Олени, змішаних із ледь відчутним ароматом дорогого алкоголю.

Вона не лежала в судомах на підлозі. Вона чекала на нього, розвалившись на дивані в позі, яка виглядала як виклик усьому світу. На ній був шовковий халат кольору глибокого бордо, який ледь тримався на тонкому поясі, оголюючи довгі ноги та глибоке декольте. Волосся було розсипане по плечах у навмисному безладі, а в руці вона тримала тонкий келих із вином, повільно погойдуючи рідину.

— Ти приїхав навіть швидше, ніж я думала, — промовила вона низьким, оксамитовим голосом, у якому не було жодного сліду передсмертної агонії. — Все-таки старе кохання не іржавіє, чи не так, Марку?

Марк зупинився посеред кімнати. Його груди важко здіймалися, а кулаки були стиснуті до білизни кісточок. — Ти збрехала. Знову. Ти прислала мені ті чортові таблетки... я думав, ти вмираєш!

Олена повільно підвелася. Тканина халата зрадницьки ковзнула по її тілу, підкреслюючи кожен вигин. Вона підійшла до нього впритул, так близько, що він міг відчути тепло її шкіри.

— Я вмирала, Марку. Тільки не від ліків, а від твоєї байдужості. Це було останнє, що я могла зробити, аби ти нарешті подивився на мене, а не на цифри у звітах тієї своєї... аудиторки. Послухай, — вона простягнула руку, намагаючись торкнутися його обличчя, але він різко відсахнувся. — Якщо ти зараз підеш, я знищу твого батька. Ти ж знаєш, я маю копії всіх твоїх старих розписок. Один дзвінок — і він дізнається, що його ідеальний син — звичайний шахрай, який заклав сімейну честь. Його серце цього не витримає.

Марк подивився на неї з такою крижаною зневагою, що Олена на мить здригнулася.

— Батько все знає, Олено. Я сам усе йому розповів учора ввечері. Ми просиділи до ранку, і він сказав, що краще бути бідним, але вільним від таких змій, як ти. Твій останній козир згорів.

Олена застигла. Її обличчя на мить перекосилося від люті, маска спокусниці ледь не тріснула, але вона вчасно перехопила подих. Вона зрозуміла: Марк став іншим. Його більше не тримав страх.

— Оце так... — вона видавила з себе коротку, суху усмішку. — Що ж, ти справді виріс. Ти переміг, Марку. Я визнаю поразку. Сергія звільнили, депо в твоїх руках, ти вільний.

Вона повернулася до столу, де стояли дві важкі склянки та пляшка старого віскі.

— Якщо це справді кінець, давай закінчимо це красиво. Без криків і погроз. Вип'ємо за нашу розлуку. За те, що ми більше нічого не винні одне одному. Я підпишу всі папери про розлучення завтра вранці, обіцяю. Але зараз — просто випий зі мною як з людиною, з якою ти прожив частину життя.

Вона стояла спиною до нього, закриваючи собою пляшку. Її довгі нігті спритно вихопили з кишені халата мініатюрну ампулу. Лише одна секунда — і прозорий концентрат розчинився в темному віскі. Вона обернулася, простягаючи йому склянку з ледь помітною, сумною посмішкою.

Марк вагався. Він хотів просто розвернутися і піти до Анни, але всередині жила надія, що Олена нарешті відпустить його без кривавої бійни. Він хотів вірити в цей останній жест примирення.

— За свободу, Марку, — тихо сказала вона, цокнувшись своїм келихом об його склянку.

Марк підніс віскі до губ і зробив кілька великих ковтків. Рідина обпекла горло знайомим торф'яним смаком.

— Сподіваюся, цього разу ти не брешеш щодо паперів, — кинув він, ставлячи склянку на стіл і прямуючи до виходу.

Але вже біля дверей він відчув, як підлога під ногами раптом перетворилася на хитке болото. Світло ламп розпливлося в яскраві плями, а в голові почувся низький, наростаючий гул.

— Олено... що ти... — він спробував розвернутися, але координація зникла. Його тіло стало некерованим, наче чужим.

Він сповз по одвірку на підлогу, намагаючись вхопитися за повітря. Останнє, що він бачив перед тим, як темрява остаточно накрила його — це Олена, яка спокійно допивала своє вино, дивлячись на нього з холодною, переможною посмішкою мисливця.

— Ти завжди був занадто довірливим, любий, — почув він її голос, який здавався тепер дуже далеким. — Саме за це я тебе і вибрала колись.

— Сергію, він готовий! — голосно вигукнула Олена, не зводячи очей із нерухомого тіла Марка.

Двері спальні відчинилися, і звідти вийшов Сергій. Він був у сорочці з закоченими рукавами, у руках тримав професійну камеру.

— Вчасно. Я вже думав, він тебе розкусить, — Сергій підійшов до Марка і гидливо штовхнув його носком дорогого туфля. — Скільки в нас часу?

— Годин шість-вісім. Доза забійна, — Олена почала розв'язувати пояс свого халата. — Давай, допоможи мені перетягнути його в ліжко. Треба зробити так, щоб навіть у його аудиторки не виникло сумнівів, чим ми тут займалися всю ніч.

Сергій підхопив Марка під пахви. Разом вони затягнули його в спальню і кинули на широке ліжко. Сергій почав професійно і швидко знімати з Марка одяг — сорочку, взуття, штани, залишаючи його в спідній білизні. Олена тим часом розкидала по кімнаті речі, перевернула стілець, створивши ілюзію пристрасної поспіху.

— Тепер лягай, — наказав Сергій, налаштовуючи фокус на камері.

Олена скинула халат і, залишившись у мереживній білизні, лягла поруч із бездиханним Марком. Вона обхопила його рукою, поклала голову йому на плече і заплющила очі з виразом блаженства.

Клац. Клац. Спалах камери розрізав напівтемряву кімнати.

— Ще один ракурс, — скомандував Сергій. — Так, щоб було видно його обличчя і твій задоволений вигляд. І пляшку вина постав на тумбочку біля ліжка.

Коли фотосесія була завершена, Олена підвелася, накинула халат і взяла в руки телефон Марка, який він необачно залишив на столі у вітальні. — Ти знаєш, що робити далі? — запитав Сергій, пакуючи камеру.