Розділ 14. Новий порядок

Минуло три дні. Три дні, які здалися Анні довшими за всі п’ять років життя в Лондоні. Давид поїхав тихо, залишивши на кухонному столі теку з документами та коротке повідомлення: «Будь щасливою, Аню. Папери в силі».

Сьогодні вона вперше під’їхала до воріт депо на власному авто, а не в машині Давида. Одягнена у строгий, але зручний темно-сірий костюм, вона відчувала кожною клітиною тіла: цей ранок інший. Повітря більше не пахло тривогою.

Вона впевнено пройшла через прохідну. Охоронці, які раніше лише сухо кивали їй, тепер виструнчилися — чутки в депо поширювалися швидше за звук потяга. Анна піднялася на другий поверх і без посту зайшла до кабінету директора.

Там було людно. Марк стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях, і його обличчя було наче висічене з каменю. Навпроти нього, у кріслі директора, розвалився Сергій. Він якраз щось роздратовано кричав у телефон, але, побачивши Анну, заткнувся на півслові.

— О, з’явилася наша лондонська пташка! — Сергій кинув телефон на стіл і вишкірився. — А ми тут якраз з Марком обговорюємо, як ти нас усіх кинула. Давид не відповідає на дзвінки, фінансування заморожене. Ти прийшла подивитися, як це все розвалюється?

Анна не відповіла. Вона повільно підійшла до столу, ігноруючи Сергія, і подивилася на Марка. Той ледь помітно кивнув їй — у його очах читалася втома, змішана з відчайдушною надією. Вони не бачилися ці три дні, і зараз між ними проскочила іскра такої сили, що повітря в кабінеті наелектризувалося.

— Встань, Сергію, — спокійно сказала Анна, поклавши свою теку на стіл.

— Що? — Сергій зареготав, озираючись на Марка. — Ти чуєш її? Дівчинка переплутала ролі. Іди додому, Аню, поки я не викликав охорону, щоб тебе вивели за порушення режиму перевірки.

— Крісло директора філії фонду тепер належить мені, — Анна відкрила теку і витягла наказ. — Ось розпорядження головного офісу в Лондоні. Прочитай уважно. Ти звільнений, Сергію. З сьогоднішнього ранку. Без виплати компенсацій і з передачею всіх справ мені.

Сергій вихопив аркуш. Його очі бігали по рядках, обличчя почало вкриватися червоними плямами. — Це підробка! Давид ніколи б... він би не довірив фонд тобі! Це маразм!

— Давид дізнався про все, — Анна зробила крок ближче, і її голос зазвучав жорстко, як метал. — Про тридцять другий склад. Про фіктивні фірми, через які ти виводив кошти фонду на рахунки Олени. У нас є всі докази — копії накладних, фотографії складів, свідчення твоїх же кур’єрів. Ти не просто звільнений, Сергію. Юристи вже готують позов про розкрадання в особливо великих розмірах.

Сергій зблід так, що здавалося, він зараз знепритомніє. Він подивився на Марка, сподіваючись побачити там хоча б тінь сумніву, але Марк лише підійшов і став плечем до плеча з Анною.

— Йди геть, — коротко кинув Марк. — Поки я сам не вивів тебе через прохідну.

Сергій вилетів із кабінету, наче ошпарений, залишивши по собі лише запах дешевого тютюну та присмак брудної епохи, яка щойно завершилася. Анна стояла біля столу, важко спираючись на нього руками. Її пальці все ще тремтіли.

Марк не рухався. Він дивився на двері, потім на наказ, а потім повільно перевів погляд на Анну. У його очах було стільки запитань, що повітря навколо них почало густіти.

— Ти... — він почав, але голос підвів його. — Ти зробила це заради депо? Давид... він просто так дозволив тобі керувати всім?

Анна нарешті підвела голову. Вона обійшла стіл і зупинилася за крок до нього. Тепер, коли в кабінеті не було сторонніх, її маска «залізної леді» почала танути.

— Давид поїхав, Марку. Назавжди, — вона промовила це тихо, але кожне слово було як видих полегшення. — Між нами все скінчено. Немає ніякого весілля, немає ніякого «ідеального майбутнього» в Лондоні. Ми розірвали заручини... ми розірвали все.

Марк зробив крок назустріч, його дихання збилося.

— Що ти кажеш, Аню?

— Я залишаюся тут, — вона підняла на нього очі, повні сліз і світла водночас. — Я не просто приїхала передати папери. Я залишаюся в цьому місті. У цьому депо. З тобою... якщо ти все ще цього хочеш. Ми з Давидом поговорили так, як ніколи не говорили. Він зрозумів, що не можна купити те, що належить іншому. Він відпустив мене як друг. Тепер я не аудитор фонду. Я — керівник. І я вільна. По-справжньому.

Марк видав звук, схожий на приглушений стогін полегшення. Він більше не стримувався. Він схопив її в обійми, піднімаючи над підлогою, і притиснув до себе так сильно, ніби намагався врости в неї, щоб більше ніколи не відпускати.

— П'ять років... — прошепотів він їй у волосся. — Господи, Аню, я думав, що цей день ніколи не настане. Що я назавжди залишуся в цьому бруді, а ти — у своєму золотому замку.

— Більше немає замків, Марку, — вона відсторонилася, щоб зазирнути йому в обличчя, її руки ніжно торкнулися його щетини. — Тільки ми. Нам буде важко, Сергій і Олена так просто не зникнуть, але тепер ми по один бік барикад.

Він усміхнувся — вперше за довгий час це була посмішка щасливої людини. Він нахилився до неї, і в цьому поцілунку була вся їхня спільна історія: і біль розлуки, і солодкий смак тієї ночі в готелі, і надія на завтра. Це був момент істинного тріумфу.

Але ідилію розрізав різкий, істеричний звук телефону. Він лежав на столі й вібрував так сильно, що папери навколо нього почали падати на землю.

Марк не хотів відриватися від Анни, але телефон не вщухав. Він кинув погляд на екран. «ОЛЕНА».

— Не зважай, — прошепотів він, знову шукаючи її губи.

Але телефон задзвонив вдруге, втретє. Потім прийшло коротке повідомлення. Марк мимоволі глянув на текст, який висвітився на екрані: «Це кінець. Пробач мені за все. Таблетки вже діють. Я не зможу жити, знаючи, що ти мене зневажаєш».

Марк відсторонився. Його обличчя вмить зблідло, а погляд став скляним.

— Що там? — Анна відчула, як холодний липкий страх знову заповзає під шкіру.

— Вона... вона каже, що наковталася таблеток, — голос Марка став чужим. — Каже, що без мене їй немає сенсу жити.