Розділ 13. Ціна свободи

Дорога до Києва здавалася нескінченною. Сонце вже піднялося високо, нещадно висвітлюючи кожну порошинку на бездоганній панелі чорного «Мерседеса». Давид вів машину мовчки, але я відчувала його напругу кожною клітиною тіла. Він кілька разів поглядав на мене — тривожно, з німою готовністю кинутися на допомогу, як тільки я подам знак. Але я лише сильніше загорталася в пальто, дивлячись у вікно на миготіння придорожніх дерев.

Коли ми зупинилися під моїм під'їздом, Давид не став одразу вимикати двигун. Він повернувся до мене, і в його очах було стільки нерозтраченої турботи, що мені стало фізично важко дихати.

— Аню, я не хочу залишати тебе зараз саму, — м'яко сказав він. — Після всього, що сталося на терміналі... Ти бліда, ти зовсім не спала. Давай я піднімуся з тобою? Замовлю сніданок, просто посиджу поруч, поки ти відпочинеш.

Я похитала головою, не дивлячись на нього. — Ні, Давиде. Будь ласка. Мені потрібно побути наодинці з собою. Не з твоїми юристами, не з твоїми планами на мій вечір. Просто в тиші.

— Ти знову закриваєшся, — він зітхнув, і в цьому звуці було більше болю, ніж роздратування. — Я ж бачу, що Морозов знову вибив тебе з колії. Я просто хочу бути твоїм захистом, Аню.

— Я знаю. І я вдячна тобі. Але зараз мій найкращий захист — це спокій. Дай мені цей день. Не дзвони і не приїжджай. Мені треба зрозуміти, де в усьому цьому хаосі я справжня, а де — лише та дівчина, яку ти так старанно опікаєш.

Давид на мить стиснув кермо так, що побіліли кісточки пальців, але кивнув. Він вийшов, допоміг мені вийти з авто і провів до ліфта. Його поцілунок у чоло був майже невагомим, як обіцянка не тиснути.

Я зайшла у квартиру і здригнулася від тиші. Тут усе було таким же, як і до моєї поїздки: рівні ряди книг, ідеально розставлені чашки, запах мого парфуму. Але я почувалася тут чужою. Я зняла пальто і підійшла до великого дзеркала в передпокої.

Діамант на моєму пальці виблискував під світлом люстри, нагадуючи про те, що моє життя вже розписане на роки вперед. Давид — ідеальний чоловік. Він надійний, він кохає мене, він готовий пробачити мені навіть цю ніч, якщо я назву її помилкою. Але чому тоді, дивлячись на себе, я бачила жінку, яка повільно помирає під золотим куполом?

Я згадала Марка. Його обличчя в ранковому тумані, його розпач, коли він брав ту теку. Він не пропонував мені безпеку. Він пропонував мені правду — брудну, болісну, але живу. Я розуміла, що зрадила Давида не лише тілом у тому мотелі. Я зрадила його ще п'ять років тому, коли дозволила Марку забрати моє серце з собою в ту прірву, куди він пішов, щоб врятувати мене.

Цілий день я просто сиділа на підвіконні, дивлячись на місто. Я намагалася переконати себе, що стабільність важливіша за пристрасть, що вдячність — це теж фундамент для шлюбу. Але всередині мене щось безповоротно зламалося. Я більше не могла бути «інвестицією», яку треба оберігати. Я хотіла бути жінкою, яка сама обирає, з ким їй горіти.

Давид відчував, як усередині нього розростається порожнеча, яку неможливо було заповнити ні грошима, ні бездоганною репутацією. Залишивши Анну біля під’їзду, він не поїхав додому. Він годинами кружляв містом, стискаючи кермо свого «Мерседеса», поки нарешті не зупинився біля одного з найгучніших нічних клубів Києва. Йому потрібно було заглушити тишу, яка кричала про його самотність.

Всередині панувала напівтемрява, прошита неоновими променями. Важкий бас бив у груди, змушуючи забути про логіку. Давид замовив подвійний віскі біля стійки, дивлячись у порожнечу. Йому здавалося, що він усе життя будував храм, а виявилося, що зводив скляну стіну між собою та жінкою, яка ніколи не належала йому до кінця.

Друга порція віскі пішла легше за першу. Третя — майже непомітно. Давид, зазвичай стриманий і холодний, зараз відчував, як алкоголь розмиває межі його самоконтролю. Він дивився на своє відображення в дзеркалі за баром і бачив там чужинця — чоловіка, який мав усе, крім того, що неможливо купити.

Він розвернувся, щоб замовити ще, і в цей момент хтось налетів на нього, штовхнувши плечем так, що залишки віскі хлюпнули на його ідеально білу сорочку.

— Гей, обережніше! — різко кинув Давид, обертаючись.

Перед ним стояла вона. Та сама дівчина на червоному авто, яка кілька днів тому ледь не протаранила його на дорозі, а потім ще й нахабно виставила його винним. Вона була в короткій блискучій сукні, з розпатланим волоссям і поглядом, у якому не було ні краплі поваги до його дорогого костюма.

— О, знову ти? — Катя примружилася, впізнавши його навіть у напівтемряві. — Містер «Правила-для-всіх-крім-мене». Ти що, стежиш за мною, щоб нарешті виписати штраф?

— Тобі варто навчитися дивитися, куди ти йдеш, — Давид зробив крок до неї, ігноруючи пляму на сорочці. Алкоголь зробив його голос низьким і небезпечним. — Як на дорозі, так і в житті.

— А тобі варто навчитися жити, а не просто існувати за інструкцією, — Катя не відступила. Вона підняла підборіддя, дивлячись йому прямо в очі. — Ти такий нудний у своєму ідеальному гніві. Навіть зараз ти думаєш про свою сорочку, а не про те, що перед тобою стоїть дівчина, яка щойно зробила твій вечір цікавішим.

— Ти справді думаєш, що ти мені цікава? — Давид примружився, скорочуючи дистанцію до мінімуму. Він відчував від неї запах текіли та енергію, яка била струмом.

— Ти з самого початку на мене так дивився, — зухвало посміхнулася вона. — Навіть тоді, на дорозі. Ти просто занадто боявся собі зізнатися, що тобі подобається, коли хтось порушує твій ідеальний порядок.

Давид нічого не відповів. Його мовчання було важким, наелектризованим. Він дивився на її губи, що вигиналися в глузливій посмішці, і відчував, як усередині закипає щось первісне. Він зробив останній крок, майже втискаючи дівчину в барну стійку.

Він нахилився і втягнув її в поцілунок. Це мав бути жест розпачу або спроба довести свою силу, але в ту саму секунду, коли їхні губи зіткнулися, Давида накрило несподіваним, нищівним усвідомленням.