Розділ 12. Попіл на світанку

Ранок не приніс полегшення. Він увірвався в кімнату крізь щілину в старих шторах — блідий, сизий і нещадний. Перше, що я відчула, повернувшись до реальності, — це важка рука Марка, що спочивала на моїй талії. У напівтемряві кімнати, під монотонний шепіт дощу, що вже вщухав за склом, цей момент міг би здатися ідилією, якби не гіркий присмак у роті.

Я завмерла, боячись навіть дихнути. Повітря в номері було важким, наповненим запахом вологої шкіри, остиглого чаю та нами. Я відчувала спиною помірне биття його серця — спокійне, впевнене, наче він нарешті повернув собі щось, що належало йому за правом.

Я обережно повернула голову. Марк спав. Його обличчя, зазвичай різке й напружене, зараз розгладилося. У сірому світлі світанку він виглядав майже вразливим. Я розглядала зморшку між його бровами, яка не зникла навіть уві сні, і відчула, як у грудях щось болісно стиснулося.

«Це помилка», — промайнуло в думках, як холодний спалах блискавки.

Я подивилася на тумбочку. Там, поруч із порожнім стаканом, лежав мій телефон. Його екран був темним, але я знала, що за цим склом ховається справжній шторм. Я обережно, міліметр за міліметром, вислизнула з-під ковдри. Холод готельної кімнати миттєво обпік мої босі ноги, змушуючи здригнутися.

Дивлячись на розкиданий по підлозі одяг — мій светр, покинутий біля крісла, його сорочку, що звисала зі спинки стільця — я відчула напад нудоти. Провина накотилася важкою хвилею. Я зрадила Давида. Людину, яка вибудувала моє життя з уламків. Я зрадила ту Анну, яку так старанно створювала в Лондоні — стриману, професійну, недосяжну. П'ять років терапії, кар'єри та самоконтролю розсипалися за одну ніч у дешевому мотелі.

Я почала гарячково одягатися, намагаючись не шуміти. Мої пальці тремтіли так сильно, що я ледь змогла застібнути ґудзики. Кожен шурхіт тканини здавався мені гуркотом грому.

Я взяла телефон і нарешті натиснула кнопку живлення. Екран спалахнув, засліплюючи мене. Повідомлення почали сипатися одне за одним, вібруючи в руці, наче живі істоти.

Давид (02:15): Аню, чому телефон вимкнений? Це не смішно. Давид (03:40): Я замовив витяг. Ви зупинилися в готелі «Дорожній». Однокімнатний номер. Ти знущаєшся з мене? Давид (05:00): Я виїхав. Буду через три години. Тобі краще бути готовою до розмови.

Я відчула, як кров відринула від обличчя. Давид не просто знав. Він діяв. Його колишня м'якість випарувалася, залишивши по собі холодний, розважливий контроль. Він стежив за моїми транзакціями, за моїм пересуванням... Він бачив мене як об'єкт, що відхилився від заданого курсу.

— Ти вже тікаєш? — голос Марка, хрипкий від сну, змусив мене здригнутися.

Він підвівся на лікті, відкидаючи волосся з обличчя. Його погляд миттєво став гострим, він помітив мій стан, мої тремтячі руки і телефон, затиснутий у долоні.

— Давид їде сюди, — видавила я, не дивлячись на нього. — Він знає про готель. Марку, це була катастрофа. Нам не треба було... цього всього.

Я бачила, як його щелепи стиснулися. Він повільно піднявся з ліжка, не піклуючись про те, що він напівголий.

— Катастрофа? — він підійшов до мене, і я мимоволі зробила крок назад. — Тобі так простіше назвати те, що ти вперше за п'ять років була живою? Тобі легше носити цей камінь, — він кивнув на обручку, яка тьмяно блиснула на моєму пальці, — і вдавати, що ти любиш свого наглядача, ніж визнати правду?

— Це не правда, це слабкість! — вигукнула я, відчуваючи, як сльози підступають до очей. — Давид дає мені стабільність. Він поважає мене. А ти... ти просто руйнуєш усе, до чого торкаєшся.

— Я руйную твою ілюзію, Аню. Бо вона вбиває тебе швидше за будь-яку зраду.

Марк зробив крок до мене, але я виставила руки вперед.

— Досить. Ми їдемо на термінал. Вирішуємо питання з документами, і я повертаюся до Києва. Це була помилка, Марку. Просто ніч, яка нічого не змінює.

Він нічого не відповів. Просто мовчки почав одягатися, але я бачила по його спині, по тому, як різко він затягував ремінь, що мої слова вдарили влучно.

Я вийшла з номера першою. Холодний коридор мотеля пахнув хлоркою та дешевим милом. Я крутила обручку на пальці, намагаючись повернути собі відчуття «правильності», але камінь здавався мені тепер лише важким холодним уламком, який тягне мене на дно.

Дорога до терміналу зайняла не більше п'ятнадцяти хвилин, але вони здалися мені вічністю. Марк мовчав, зосереджено дивлячись на дорогу, а я намагалася приборкати тремтіння в руках. Холодне ранкове повітря, що вривалося крізь щілину у вікні, трохи протверезило мене. Емоції мали відійти на другий план — зараз на кону була репутація і, можливо, свобода.

Термінал зустрів нас гудінням вантажівок і запахом дизеля. Начальник митного посту, капітан з втомленим обличчям, чекав нас у своєму кабінеті, заваленому теками.

— Дивіться, — він виклав на стіл два документи. — Ось паперова копія, яку ви привезли з собою. А ось те, що прийшло нам в електронну систему о другій годині ночі з вашого центрального офісу.

Я схилилася над столом, намагаючись зосередитися на цифрах. Спочатку все здавалося ідентичним. Але потім мій погляд зачепився за додаток №7 — звіт про митну вартість.

— Марку, подивись сюди, — я вказала пальцем на колонку з кодами класифікації. — Тут змінено дві цифри в коді вантажу. Це переводить обладнання з категорії «інвестиційний імпорт» у категорію «підакцизні товари».

— Це автоматично накладає штраф у розмірі 300% від вартості партії, — процідив Марк. Його очі звузилися. — Хто мав доступ до фінального завантаження бази?

— Сергій, — прошепотіла я. — Він запевняв мене вчора, що особисто все перевірить і натисне «відправити».

Я витягла свій ноутбук і підключилася до корпоративної хмари. Пальці літали по клавіатурі. Я шукала не просто файл, а історію його змін. За п’ять хвилин я знайшла те, що шукала.

— Є. Подивіться на метадані файлу. Зміни в код були внесені вчора о 21:45. Користувач — Сергій. Але... — я завагалася, відкриваючи наступну вкладку. — Але лог-файл показує, що він у цей час працював не зі свого робочого комп'ютера. Він зайшов через VPN з приватної IP-адреси.