Розділ 11. Точка розриву

Ранок увірвався в мою кімнату не сонячним світлом, а різким, настирливим дзвінком. Телефон на тумбочці вібрував так, наче намагався попередити про катастрофу. Я простягнула руку, і перше, що побачила — діамант на пальці. Він здався мені чужорідним тілом. Давид надів його, не чекаючи моєї відповіді, наче цей камінь міг вирішити все за мене. Я ще не сказала «так», але вага цього металу вже тягнула мене до землі.

— Слухаю, — прохрипіла я, не дивлячись на екран.

— На новому терміналі колапс, — голос Марка розрізав залишки сну. — Митники виявили критичні розбіжності в супровідних документах на останню партію. Весь вантаж під загрозою конфіскації. Це не технічний збій, Аню, це пахне професійною підставою.

Я різко сіла на ліжку. Серце миттєво прискорилося.

— Розбіжності? Але ж я особисто перевіряла цифри в офісі перед відправкою!

— В тому-то й справа. На папері, що приїхав з машинами — зовсім інша реальність. Митники вимагають присутності представника фонду-інвестора з оригіналами документів. Якщо ми не залагодимо це на місці за сорок вісім годин, термінал опечатають. Я виїжджаю за сорок хвилин. Ти маєш бути зі мною.

Я поклала слухавку, відчуваючи, як у животі зав’язується тугий вузол. Документи — це була моя територія, мій затишний світ цифр, де все мало бути логічним. А тепер цей світ руйнувався.

Дзвінок Давиду був іншим, ніж зазвичай. Раніше він би просто сказав: «Зроби те, що вважаєш за потрібне, люба». Але зараз його голос змінився. — З Морозовим? У таку глушину на два дні? — у його словах прорізався метал, якого я ніколи раніше не чула. — Аню, це звучить як маніпуляція. Я не хочу, щоб ти їхала. Це виглядає... сумнівно.

— Давиде, це юридичний дефолт проекту. Моя репутація в Лондоні розсиплеться, якщо звіт покаже махінації під моїм наглядом, — я намагалася бути професійною, але в грудях запекло від його тону. — Я маю бути там.

— Добре, — нарешті здався він, але це була не згода, а майже ультиматум. — Я хочу знати локацію кожного твого кроку. Кожні дві години — повідомлення. І, Аню... пам'ятай, що на твоєму пальці моя обручка. Я все ще чекаю на твою відповідь, і сподіваюся, що ця поїздка не змусить мене пошкодувати про мою пропозицію.

Я повісила слухавку, дивлячись на телефон. Давид почав змінюватися. Його колись затишна опіка почала перетворюватися на задушливий контроль. Він намагався «купити» мою згоду цією обручкою, а тепер використовував її як повідець. Це була вже не та тиха гавань, куди я тікала від шторму; це була фортеця з високими стінами.

Одягаючись, я вибирала найбільш закриті речі: грубий светр, джинси, важкі черевики. Це була моя броня. Але коли я глянула в дзеркало, я побачила в своїх очах те, що не приховає жоден одяг — відчайдушний, заборонений страх перед цією поїздкою.

Марк чекав під під’їздом у своєму чорному позашляховику. Він стояв біля капота, дивлячись на сіре небо. Стара шкіряна куртка, скуйовджене волосся — він виглядав справжнім, небезпечним і таким... рідним.

Він мовчки забрав мою сумку з текою оригіналів. Наші пальці на мить зіткнулися, і я відчула, як по руці пробіг розряд струму. Марк нічого не сказав про обручку, він лише коротко глянув на мій палець, де виблискував діамант, і відвів очі, стиснувши щелепи так, що на обличчі заграли жовна. Його мовчання було важчим за будь-які слова Давида.

— Сідай, — кинув він, обходячи машину. Його голос був сухим, але в ньому відчувалася якась приречена рішучість. — Дорога довга, а нам треба встигнути до того, як митниця піде на перезмінку.

Ми виїхали з Києва. Позаду залишався Давид з його новими вимогами і Лондон з його правилами. Попереду — порожня траса, два дні неминучості й чоловік, чиє мовчання зараз тиснуло на мене сильніше за будь-який крик. Я розуміла, що ця поїздка — це не про папери. Це про те, чи витримає мій світ зіткнення з правдою, яку я так довго намагалася замінити діамантами.

Дощ посилився, перетворюючи світ за склом на акварельну пляму. Ми їхали вже другу годину, і в замкненому просторі позашляховика тиша стала майже відчутною. Вона не була напруженою — скоріше, вона була сповнена тим, про що ми обидва боялися заговорити.

Я дивилася на профіль Марка. Світло від панелі приладів підсвічувало його різкі скули та втомлені очі. Десь глибоко всередині, під шаром лондонської вихованості та бронею з обручки, я відчула, як щось болісно стиснулося. Господи, як же я скучила за цим мовчанням. За тим, як він перемикає передачі, як ледь помітно хмуриться, зосереджуючись на дорозі. П’ять років я переконувала себе, що ненавиджу його, але зараз, сидячи поруч, я розуміла: я просто випалила в собі все, крім пам'яті про його запах.

— Ти так дивишся, ніби намагаєшся знайти в мені того Марка, якого знала колись, — тихо промовив він, не повертаючи голови.

— Я просто намагаюся зрозуміти, коли все так безповоротно зламалося, — відповіла я так само тихо.

Марк повільно пригальмував і з’їхав на узбіччя. Він не глушив двигун, лише вимкнув фари. Тепер ми були повністю приховані стіною дощу.

— Аню, я ніколи не хотів тієї зради, яку ти побачила, — він нарешті повернувся до мене, і його голос був спокійним, але в ньому відчувалася така вага, що мені стало важко дихати. — Пам’ятаєш ті проблеми з документами на нашому першому терміналі? Коли ми ледь не втратили все ще на старті?

Я кивнула. Тоді нам здавалося, що це кінець.

— Батько Олени запропонував вихід. Він міг закрити справу одним дзвінком. Але ціна... ціною була вона. Вона хотіла контролю над компанією і... над моїм життям. Контракт на п'ять років. Я знав, що ти ніколи не погодишся на такий брудний порятунок. Ти б пішла до кінця, ти б втратила все, але залишилася б «чесною». А я просто хотів, щоб ти жила. Щоб ти поїхала в Лондон, про який мріяла, і ніколи не озиралася на цей бруд.

Я дивилася на свої руки, на діамант, який у темряві здавався просто холодним шматком скла. — Ти зробив так, щоб я тебе зненавиділа, — прошепотіла я. — Ти спеціально дозволив мені побачити вас разом.