Розділ 10.

Ранок у депо почався з дрібного, колючого дощу, який робив усе навколо сірим, наче старе кіно. Я виходила з машини, відчуваючи незвичну, майже фізичну вагу на правій руці. Обручка Давида — бездоганна, холодна й занадто дорога — здавалася мені не символом любові, а високотехнологічним кайданом.

Я зайшла в кабінет, і кожен мій крок супроводжувався тихим відлунням каблуків по бетону. Марк уже був там. Він не сидів за столом, а стояв біля вікна, роздивляючись панораму заставленого фурами подвір’я. Коли я поклала руку на стіл, щоб відкрити ноутбук, промінь тьмяного світла з вікна впав прямо на діамант. Камінь вибухнув холодним, колючим блиском.

Марк завмер. Його плечі, і так напружені, здавалося, перетворилися на граніт. Він повільно, майже болісно обернувся. Його погляд миттєво впав на мою руку.

— Красиво, — пролунав його голос. Він був настільки низьким і хрипким, що я відчула вібрацію десь у хребті. — Давид знає толк у позначенні території. Висока якість, чиста як кришталь… Майже як твій підпис під наказом. Скільки коштує твоя свобода, Аню? П’ять каратів чи трохи більше?

Я хотіла вигукнути, що я ще не сказала «так». Хотіла пояснити, що Давид сам надів її на мій палець, запевняючи, що це лише «нагадування», а не фінал. Що я почуваюся загнаною в кут між його ідеальною стабільністю та власним почуттям провини. Але слова застрягли в горлі. Зізнатися Марку, що я вагаюся — означало дати йому владу, якою він скористається миттєво. Дати йому надію, яку я сама боялася відчути.

— Це не мітка, Марку. Це моє життя, — я намагалася говорити впевнено, хоча пальці мимоволі стиснулися в кулак, ховаючи діамант. — Це те, що я обрала сама. Без боргів, без розписок і без тіней минулого.

Марк зробив стрімкий крок до мого столу. Він не зупинився на безпечній відстані, а нахилився так низько, що я знову опинилася в полоні його запаху — тютюну, дощу та чистої люті.

— Твоє життя? — перепитав він, і в його очах спалахнув небезпечний вогонь. — Ти хочеш сказати, що цей шматок металу робить тебе щасливою? Подивися на свої руки, Аню! Вони тремтять. Ти носиш його обручку, але в цьому кабінеті ти дихаєш зі мною одним повітрям. Ти мовчиш про те, що вона тобі тисне, я ж бачу. Ти не сказала йому «так» із радістю, інакше твій погляд не був би таким винуватим.

Я здригнулася. Він бачив мене наскрізь, як і п’ять років тому. Моя мовчанка була моєю єдиною бронею, але вона тріщала по швах. Всередині все кричало: «Я не знаю, що я роблю!», але зовні я лише випрямила спину.

— Ти просто не можеш змиритися з тим, що я більше тобі не належу, — я підняла голову, зустрічаючи його погляд.

Марк раптом гірко всміхнувся. Він простягнув руку — я думала, він захоче зняти обручку, але він лише ледь чутно провів пальцем по моїй кисті, трохи вище металу. Від цього дотику по тілу пройшов розряд струму.

— Ти ніколи мені не належала як річ, Аню. Але ти належиш мені кожним своїм видихом. Можеш одягнути на себе хоч кілограм діамантів, можеш поїхати в Лондон, можеш змінити прізвище... Але коли ти заплющуєш очі, ти бачиш не його ідеальне обличчя. Ти бачиш цей кабінет. Ти відчуваєш мене.

Він нахилився до мого вуха, обпікаючи шкіру подихом. — Носи її, якщо тобі так спокійніше ховатися від правди. Але знай: цей камінь — лише скло проти того вогню, який ми з тобою розвели. І він не врятує тебе, коли ти нарешті зрозумієш, що обманюєш не мене, а себе.

Він відсторонився, залишивши мене в стані повного хаосу. Я дивилася на свою руку. Бездоганний діамант здавався мені тепер величезною, холодною сльозою. Я так і не знайшла в собі сил сказати, що ця обручка — лише ілюзія моєї згоди. Бо зізнатися в цьому — означало визнати, що я все ще чекаю чогось від людини, яка одного разу вже розбила моє життя вщент.

Поки я в депо намагалася сховати тремтіння рук від Марка, за кілька кілометрів звідти, на розпеченому асфальті Набережного шосе, розгорталася сцена, яка могла змінити все.

Давид їхав додому. Він був занурений у свої думки, плануючи наше майбутнє в Лондоні, коли раптом його чорний «Мерседес» різко, на межі фолу, підрізала яскраво-червона «Альфа Ромео». Скрип гальм розрізав повітря. Давид дивом уникнув зіткнення, зупинивши машину в лічених сантиметрах від борту нахабного авто.

Давид, чиє терпіння було виткане з дорогого шовку, цього разу відчув, як нитка обірвалася. Весь стрес останніх днів — депо, Марк, дивна поведінка Анни — вибухнув у ньому. Він вийшов із машини, поправляючи манжети піджака. Його обличчя було маскою крижаної, аристократичної люті.

— Ви хоч усвідомлюєте, що ви робите? — почав він, підходячи до водійських дверей «Альфи». Голос був тихим, але небезпечним, як шелест леза.

Двері відчинилися з розмаху, ледь не зачепивши його коліна. З машини вискочила дівчина. Вона була в потертій шкіряній куртці, облягаючих джинсах, а її розпатлане руде волосся нагадувало розбурхане полум’я. Вона виглядала як саме втілення хаосу, якого він так старанно уникав.

— А ти чого розчепірився посеред дороги, «король автобанів»? — випалила Катя, навіть не дивлячись, хто перед нею. — Якщо твій комод на колесах не вміє швидко стартувати, то сиди в правому ряду і не заважай людям жити! Я поспішаю до подруги, а не на твій похорон!

Давид завмер. Його вразив не стільки її тон, скільки дика, нестримна енергія, що виходила від цієї дівчини. Вона не виглядала як жінки з його кола — ідеально зібрані та передбачувані. Вона була живою катастрофою.

— Ваша подруга, очевидно, почекає п'ять хвилин, поки приїде поліція, — процідив Давид, роблячи крок вперед і перегороджуючи їй шлях. — Ваша манера водіння — це загроза для суспільства. Ви могли мене вбити.

— Ой, подивіться на нього! — Катя склала руки на грудях і засміялася прямо йому в обличчя. — «Вбити»! Та ти вже мертвий, манекене! Ти весь такий правильний, напрасований, у тебе навіть жодної складки на сорочці немає. Тобі б хоч раз сорочку порвати або в багнюку впасти, щоб зрозуміти, що таке справжнє життя! Ти хоч знаєш, що таке адреналін, чи він у тебе теж за розкладом?