Розділ 9.

Вечір на Печерську був тихим. У квартирі пахло дорогим парфумом Давида, свіжими ліліями та запеченою рибою. Після гулу депо, запаху мазуту й гарячого, обпікаючого дихання Марка ця тиша здавалася мені вакуумом, у якому неможливо дихати.

Я стояла у ванній, до болю розтираючи шкіру мочалкою, намагаючись змити цей день. Мені здавалося, що запах тютюну Марка в’ївся не в блузу, а в саму мою сутність. Перед очима все ще стояв його погляд — темний, відчайдушний, благальний.

Коли я вийшла у вітальню, Давид уже розлив вино. Він виглядав як ілюстрація до журналу про успіх: розслаблений, красивий, надійний.

— Ти сьогодні була зовсім не на зв’язку, Аню, — він підійшов до мене і м’яко обійняв за талію. Його дотик був правильним, передбачуваним, але я мимоволі напружилася, згадуючи, як всього кілька годин тому мої плечі стискали пальці Марка. — Сергій сказав, що ви дуже палко обговорювали логістику. Все гаразд? Морозов не надто на тебе тиснув?

— Ні, все під контролем, — я зробила великий ковток вина, уникаючи його погляду. — Просто він... специфічна людина. У нього свої методи роботи, які не завжди вписуються в лондонські стандарти.

— Ти його захищаєш? — Давид примружився, і в його голосі проковзнула нотка, якої я раніше не чула. Це не була відкрита ревність — скоріше, аналітичний інтерес мисливця, який відчув, що здобич щось приховує. — Ти стала іншою тут, у Києві. У Лондоні ти була прозорою, як гірський кришталь. А зараз я дивлюся в твої очі й бачу в них важкий туман цих промислових зон.

— Я просто втомилася, Давиде. Це складний об'єкт.

Він не відповів. Натомість повільно поставив келих на стіл, підійшов до свого піджака й дістав маленьку оксамитову коробочку. Моє серце пропустило удар.

— Я не хотів робити це в такій поспіху, — почав він, беручи мою руку в свою. Його долоня була сухою та теплою. — Але я відчуваю, як це місто намагається забрати тебе в мене. Я не хочу бути просто твоїм «зручним варіантом» чи партнером.

Він відкрив коробочку. Діамант спалахнув під світлом люстри, засліплюючи своєю бездоганністю.

— Анно, виходь за мене. Давай закінчимо цей проект і повернемося додому.

Я завмерла. Голос зник, а в голові пролунало хрипке: «Невже це крок назустріч мені?». Я дивилася на обручку, і вона здавалася мені крижаним кайданом.

— Давиде, я... це так несподівано. Мені треба час. Я зараз не можу дати відповідь, голова обертом від справ, — прошепотіла я, намагаючись забрати руку.

Але Давид не відпустив. Його пальці стиснулися трохи міцніше. Він дістав обручку і, не чекаючи моєї згоди, повільно одягнув її мені на безіменний палець.

— Не кажи «так» зараз, якщо не готова, — промовив він тихим, але непохитним тоном. Його очі дивилися прямо в мої, наче він намагався застовпити територію. — Просто носи її. Нехай вона буде моїм нагадуванням про те, хто на тебе чекає, поки ти працюєш у тому депо. Носи її як знак того, що в тебе є майбутнє, яке набагато чистіше за це київське минуле.

Я дивилася на камінь на своєму пальці. Він був важким. Холодним. Давид поцілував мою руку, закріплюючи цей мовчазний договір, а я відчувала себе останньою зрадницею. Я стояла в обіймах ідеального чоловіка, а перед очима все ще стояв Марк, який вдихав запах мого волосся.

Марк провернув ключ у замку своєї квартири на Липках. Це місце мало бути його сховищем — мінімалістичний бетон, панорамні вікна, стерильна порожнеча, яка не вимагала від нього жодних ролей. Але щойно спалахнуло світло в передпокої, він відчув чужий аромат. Важкий, квітковий, занадто солодкий. Той самий аромат, який п’ять років був для нього запахом обов’язку та неволі.

Олена напівлежала на шкіряному дивані у вітальні. Торшер у кутку відкидав на її обличчя м'які тіні, приховуючи хижий блиск в очах. Побачивши його, вона не вибухнула гнівом, як зазвичай. Навпаки — вона повільно підвелася, і в її рухах була дивна, майже лякаюча м’якість.

— Ти знову змінив коди, Марку. Навіщо ці барикади? — вона підійшла до нього, її шовкова сукня зашелестіла, немов пісок у пустелі. — Ми вже не діти, щоб грати в хованки.

— Що ти тут робиш, Олено? — Марк скинув піджак, навіть не дивлячись у її бік. — П’ять років минуло. Термін нашої угоди вичерпано. Документи про розлучення вже у твого адвоката. Я виконав свою частину договору. Ти вільна.

Вона зупинилася в кроці від нього. Її рука, доглянута й холодна, повільно піднялася й торкнулася його грудей, саме там, де під сорочкою шалено калатало серце.

— А якщо я не хочу бути вільною? — прошепотіла вона, і в її голосі раптом прорізалася несподівана, майже істерична ніжність. — Марку, подивися на нас. Ми — ідеальна пара. Весь Київ дивиться на нас із заздрістю. Ми побудували імперію. Навіщо все руйнувати заради привида з минулого, який навіть не впізнав би тебе справжнього?

— Ти мариш, — Марк намагався відсторонитися, але вона вчепилася в його сорочку, зминаючи тканину пальцями.

— Ні! — її голос здригнувся, і вона підняла на нього очі, повні вологого блиску. — Давай спробуємо по-справжньому. Без контрактів. Без мого батька за спиною. Я можу бути іншою, Марку. Я можу дати тобі те, що вона ніколи не дасть — стабільність, силу, відданість. Я ж бачу, як ти мучишся. Ти пахнеш нею, — вона раптом занурилася обличчям у його плече, жадібно вдихаючи запах, що залишився після робочого дня. — Ти просякнутий її парфумами, і це вбиває мене! Навіщо ти женешся за тінню, яка тебе вже один раз зламала?

Марк застиг, відчуваючи лише відразу. Кожен її дотик був немов опік.

— Олено, зупинись. Між нами ніколи нічого не було, крім цифр у банку та підписів на паперах. Тобі не потрібен я — тобі потрібен трофей, який ти боїшся випустити з рук.

Вона різко відсторонилася. М'якість зникла так само швидко, як і з’явилася, оголивши гострі зуби реальності.

— Трофей? — вона гірко всміхнулася, витираючи щоку, хоча сліз там не було. — Ти забув, завдяки кому вона взагалі дихає вільним повітрям? Ти забув, що кожна копійка, витрачена на її «новий старт» у Лондоні, була взята з мого посагу? Ти продав себе моєму батькові, щоб купити їй свободу. Ти думаєш, вона оцінить таку жертву? Вона зненавидить тебе, коли дізнається, що її життя було оплачено твоїм приниженням.