Розділ 8.

О восьмій ранку Видубичі вже гули, наче роздратований вулик. Я вийшла з машини, вдихаючи вологе, важке повітря, просякнуте запахом солярки, пилу та ранкової кави. Мої туфлі на тонких підборах вибивали дріб по асфальту, який здавався мені крихким склом. Я відчувала себе чужинцем, який прийшов зі своїм лондонським статутом у чужий, дикий монастир.

Коли я відчинила двері кабінету, Марк уже був там. Він не сидів за столом — він стояв біля нового робочого місця, яке з’явилося прямо навпроти його власного. Масивний дубовий стіл, ідентичний його, стояв так близько, що наші коліна неминуче мали б зіткнутися, якби ми сіли одночасно.

— Твій новий офіс, партнере, — Марк обернувся, і я побачила, що він не спав. В очах горіли знайомі іскри, а на губах грала та сама зухвала посмішка, від якої п’ять років тому моє серце пропускало удари.

— Дякую. Я сподівалася на щось скромніше в адміністративному корпусі, — я пройшла до столу, намагаючись не дивитися на нього, але кожна клітина мого тіла відчувала його присутність.

— Скромність — це не про нас, Аню. Ти ж знаєш, я люблю бачити все, що мені належить, — він зробив крок до мене, закочуючи рукави сорочки. — Особливо, якщо це мій «контролер».

— Я партнер фонду, Марку. І проєкту. Не плутай поняття, — я сіла в крісло, відгороджуючись екраном ноутбука, як щитом.

Марк не відступив. Він обійшов мій стіл і нахилився так низько, що я відчула жар, який ішов від його тіла. Він поставив на мій стіл паперовий стаканчик. Крізь пластикову кришку пробивався аромат, який вибив ґрунт у мене з-під ніг.

— Кава з тієї самої заправки на виїзді з міста, — прошепотів він мені прямо у вухо, і я відчула, як по шкірі пробігли сироти. Його голос був хриплим, наповненим спогадами, які я так старанно ховала. — Подвійний еспресо з дрібкою кориці. Бо «життя занадто коротке, щоб пити погану каву». Твої слова, пам’ятаєш?

Я завмерла, стиснувши пальці на клавіатурі. Він пам’ятав навіть такі дрібниці. Навіть мій ранковий ритуал, який я сама вже майже забула в Лондоні, замінивши його на холодний зелений чай.

— Дякую, Марку. Але кава не змінить графіків відвантаження. Давай до справи, — я підняла на нього очі, сподіваючись побачити холод, але натрапила на таку відверту ніжність, що мені захотілося просто закрити очі й здатися.

Марк повільно простягнув руку, і я подумала, що він торкнеться моєї щоки. Моє дихання зупинилось. Але він лише поправив пасмо волосся, що вибилося з моєї зачіски. Його пальці ледь торкнулися мого вуха, і цей швидкоплинний контакт здався мені розрядом струму.

— До справи, то до справи, — він нахилився ще ближче, так що наші обличчя розділяли лічені сантиметри. Його погляд пройшовся по моїх губах. — Але знай, Аню: цей стіл стоїть тут не тому, що Давид так хотів. А тому, що я хочу чути твій подих. Хочу бачити, як ти злишся, як ти закусуєш губу, коли думаєш. Я хочу повернути собі кожну секунду з тих п’яти років, які у нас вкрали.

Він затримав дихання, і я побачила в його очах щось більше за загравання — там був голод. Голод людини, яка надто довго була на самоті у натовпі.

— Ти граєш у небезпечну гру, — прошепотіла я, відчуваючи, як моя впевненість тане.

— Я вже програв усе, що міг, Аню, — Марк нарешті відсторонився, але його присутність все ще заповнювала кожну шпарину в кімнаті. — Тепер мені втрачати нічого.

Він повернувся до свого крісла, сів і відкинувся на спинку, не зводячи з мене очей. У кабінеті панувала тиша, наелектризована настільки, що здавалося — варто комусь із нас поворухнутися, і вибух буде неминучим.

Через дві години кабінет перетворився на розпечену лаву. Повітря між нами можна було різати ножем. Ми сперечалися над логістичним планом, але з кожним словом ставало зрозуміло: ми говоримо не про вантажівки. Ми випльовуємо одне одному в обличчя п’ять років прихованого пекла.

— Це самогубство для бюджету, Марку! — я кинула папку на стіл, і папери розлетілися, наче білі птахи. — Ти наполягаєш на своїх водіях лише тому, що хочеш зберегти свою ілюзорну владу в цьому депо! Ми вимагаєм незалежного аудиту, і ми його проведем!

— Владу? — Марк підхопився з крісла так різко, що воно з гуркотом відлетіло до стіни. — Ти приїхала сюди зі свого стерильного Лондона і намагаєшся вчити мене, як виживати? Ти хочеш прозорості? Подивися на мої руки, Аню! Вони в мазуті й крові цієї компанії, поки твій Давид перекладає папірці в шовкових рукавичках!

Він обійшов стіл у два стрімкі кроки. Я не встигла навіть вдихнути, як він опинився впритул. Його очі палали такою люттю, що мені стало фізично гаряче. Марк схопив мене за плечі й притиснув до краю столу.

— Ти кажеш про ризики? — процідив він, і я бачила, як на його шиї пульсує жилка. — Ризик — це було щоночі лягати в ліжко з жінкою, від якої мене нудило, аби тільки її батько не закатав тебе в бетон за ті фальшиві борги! Ти хоч раз за ці п’ять років замислилася, якою ціною ти купувала свої дорогі туфлі в Лондоні?

— Ти не мав права! — вигукнула я, впираючись кулаками в його груди. Я відчувала, як під тонкою тканиною його сорочки шалено б’ється серце. — Ти не мав права вирішувати, що для мене краще! Ти зробив з мене боржницю, навіть не спитавши! Ти думаєш, мені було легше? Я вмирала щодня, Марку! Кожного разу, коли бачила в новинах твоє обличчя поруч із Оленою, я хотіла вирвати собі серце!

— Тоді чому ти не приїхала? — він струсив мене, і його обличчя опинилося в сантиметрі від мого. — Чому не прийшла і не спитала: «Марку, чому ти це робиш?» Ти просто втекла до того, хто зручніший! До того, хто не пахне проблемами й дешевим бензином!

— Бо ти сказав мені, що не кохаєш! — закричала я, і сльози, які я стримувала цілу вічність, нарешті обпалили щоки. — Ти сам виштовхнув мене за двері! Ти власноруч зруйнував усе, у що я вірила! Хто з нас більше постраждав, Марку? Ти, що залишився у своїй фортеці, чи я, яка залишилася посеред океану без жодного рятувального кола?