Розділ 7. Вибір партнера

Від імені Анни

Давид привіз мене до квартири на Печерську, яку фонд винаймав для нашого перебування. Стерильна чистота, мармурові стільниці та запах дорогих миючих засобів — тут усе було ідеальним, але зовсім чужим. Він хотів залишитися, пропонував замовити вечерю та обговорити завтрашню стратегію, але я послалася на дике виснаження. Мені потрібно було змити з себе цей день, наче бруд.

Щойно за ним зачинилися двері, я відчула, як стіни починають тиснути. Я не вмикала світло. Просто стояла біля вікна, дивлячись на вогні нічного Києва. В сумочці знову вібрував телефон. СМС від Марка висіло на екрані, наче відкрита рана: «Просто дихай, Аню. Я поруч».

Через пів години у двері наполегливо подзвонили. Це була Катя. Вона приїхала з пляшкою вина і тим самим поглядом, від якого я ніколи не могла нічого приховати.

— Пий, — коротко кинула вона, розливаючи вино по келихах прямо на кухонному острівку. — Ти виглядаєш так, ніби побачила привида.

— Гірше, Кать. Я побачила правду, — я зробила великий ковток, відчуваючи, як терпкість напою трохи обпікає горло. — Я знайшла теку. Приватні розписки п’ятирічної давнини. Весь цей час я думала, що він проміняв мене на гроші та доньку багатого татка. А він... він просто вирішив наші проблеми.

Я розповіла їй усе. Про те, як батько Олени готував проти мене справу за розкрадання, про те, як Марк підписав той контракт на «особистий супровід» Олени, щоб анулювати мої вигадані борги.

— Боже, Аню... — Катя поставила келих і міцно обняла мене за плечі. — Ти розумієш, що це означає? Всі ці п’ять років твоя ненависть була твоєю бронею. Ти будувала кар'єру в Лондоні, доводячи йому, що ти сильна. А виявилося, що твій успіх — це його найбільша жертва. Він дозволив тобі себе ненавидіти, щоб ти могла жити.

— Мені так боляче, Кать, — я закрила обличчя руками, і перші сльози нарешті прорвалися крізь лондонську витримку. — Кожен день я прокидалася з думкою про його зраду. А він просто стояв у тіні й дивився, як я відлітаю. Як мені тепер дивитися на Давида? Він такий добрий до мене, такий правильний... але він не Марк.

— Давид — це спокійне море, — тихо промовила Катя, гладячи мене по волоссю. — А Марк — це стихія, яка тебе колись ледь не втопила, але й навчила дихати. Вирішуй сама. Але завтра ти маєш подати звіт.

— Давид хоче, щоб я відмовила «М-Логістик». Він відчуває загрозу. Але за всіма цифрами... за всіма показниками... Марк найкращий. Його компанія — це єдине, що може витягнути цей проект.

— Тоді будь професіоналом, Аню, — Катя відсторонилася і серйозно подивилася мені в очі. — Обирай найкращого. Навіть якщо цей «найкращий» колись розбив твоє серце на друзки, щоб врятувати твоє життя.

Ми просиділи до світанку. Вино закінчилося, але порожнеча всередині тільки зростала. Я знала, що завтрашній день змінить усе. Я знала, що обираючи компанію Марка, я обираю шлях, з якого немає вороття.

Я глянула на телефон. «Я поруч».

— Ти завжди був поруч, Марку, — прошепотіла я в порожнечу кухні. — Навіть коли я намагалася тебе стерти.

Ранок зустрів мене занадто яскравим світлом, яке безжально пробивалося крізь панорамні вікна київського офісу нашого фонду. Я сиділа в скляному кабінеті Давида, відчуваючи кожною клітиною тіла безсонну ніч і присмак терпкого вина на губах.

Давид був спокійним. Він переглядав якісь папери, час від часу кидаючи на мене зацікавлені погляди. Я бачила, що він відчуває зміни в мені — те, як я застигла, як зникла моя лондонська легкість, поступившись місцем напруженій київській настороженості. Але він мовчав. Для нього я все ще була його ідеальним партнером, яка просто втомилася від складного перельоту.

— Ти сьогодні бліда, Анно, — він м’яко поставив перед мною чашку міцного еспресо. — Можливо, варто було залишитися вдома? Я сам можу оголосити результати тендеру комітету, адже з усіх компаній теоретично нам підходять лише дві, немає сенсу тягнути. Я вже підготував документи на «Логістик-Плюс», як ми й обговорювали. Це безпечний вибір.

Я глянула на папку. Це був «безпечний» шлях у нікуди. Я повільно дістала свій звіт.

— Я не підпишу «Логістик-Плюс», Давиде.

Він не здригнувся. Просто підняв брови, демонструючи легке здивування. — Ось як? І хто ж у нас фаворит?

— За всіма аудиторськими показниками, за швидкістю логістики та стабільністю мережі переможець один. Це «М-Логістик».

Давид повільно опустився в крісло навпроти. Він не виявляв агресії, він справді намагався зрозуміти логіку свого кращого фахівця. Він ще не знав про Видубичі п’ятирічної давнини, не знав про хлопця, який продав душу за мою свободу. Він просто бачив, що я захищаю компанію Марка.

— Об’єктивно, це ризиковано, Анно, — промовив він рівним тоном. — Ти сама казала, що Морозов — людина складна. Ти впевнена в своєму виборі?

— Цифри не мають почуттів, Давиде. Ти сам вчив мене: обирай кращого, а не зручного. Якщо ми хочемо запустити термінал вчасно, нам потрібен Марк Морозов. Його техніка вже на об’єктах, його люди знають кожен сантиметр цієї землі.

Давид довго вивчав моє обличчя. Я відчувала, як він шукає підступ, але бачив лише мою непохитну професійну маску.

— Гаразд, — нарешті сказав він, розмашисто підписуючи наказ. — Я довіряю твоєму чуттю. Але я не довіряю йому. Оскільки цей проєкт ключовий, я хочу, щоб ти курувала його особисто. Зсередини.

Я напружилася, відчуваючи пастку. — Що це означає?

— Це означає, що з завтрашнього дня твоє робоче місце буде на базі «М-Логістик». Ти будеш нашими очима там. Кожна нарада, кожна копійка — усе через твій підпис. Ти будеш там щодня, поки ми не впевнимось, що система працює як годинник. Це не обговорюється, партнере.

За годину я вже входила в будівлю «М-Логістик». Кожен крок по цьому знайомому бетону відгукувався десь глибоко в сонячному сплетінні. Це не була стерильна тиша офісу Давида. Тут усе дихало рухом: гули важкі фури на задньому дворі, пахло свіжозвареною кавою, мазутом і тим самим специфічним запахом передгрозового неба, який п'ять років тому був для мене запахом надії. Тепер він став запахом неминучості.