Розділ 5. Перша перевірка

Ранок зустрів Анну сірим київським небом з важкими хмарами. Вона не спала. Кожного разу, коли вона заплющувала очі, вона бачила обличчя Марка — те, як він нависав над нею на терасі «Плази», і той нестерпний погляд, що обіцяв руйнування всього її впорядкованого життя.

О шостій ранку вона вже стояла на кухні своєї орендованої квартири з видом на Дніпро та спостерігала, як кавомашина наповнює чашку густим чорним напоєм. Жодного цукру. Жодних вершків. Тільки гіркота — саме те, що було потрібно, щоб склеїти докупи розхитані за ніч нерви.

— Тобі варто було б поспати ще годину. Київські затори нікуди не втечуть, — голос Давида з-за спини змусив її здригнутися.

Він стояв у дверях у шовковій піжамі, такий спокійний і правильний, що Анні на мить захотілося кричати. Він був її безпечною гаванню, але сьогодні ця гавань здавалася їй задушливою.

— У мене багато справ, Давиде, — вона зробила ковток кави, не озираючись на панораму міста. — Я прийняла рішення щодо тендеру. Ми не будемо чекати офіційного подання документів від «М-Логістик». Я хочу провести виїзний аудит сьогодні. Прямо зараз.

Давид підійшов ближче, м’яко поклав руки їй на плечі. Вона відчула, як її м’язи миттєво  стали камʼяні.

— Позапланова перевірка — це майже оголошення війни, Анно. Це виглядає як особистий виклик. Ти впевнена, що це професійно? Вчора на терасі виглядало так, ніби він... вибив тебе з колії.

— Саме тому я це роблю, — вона нарешті повернулася до нього. Її очі були сухими й блискучими від втоми. — Якщо він грає нечесно, я хочу знати про це до того, як ми підпишемо папери. Я не дозволю йому маніпулювати мною через минуле. Якщо його компанія — це лише гарна вивіска, я її зруйную сьогодні ж.

Давид довго вивчав її обличчя. У його погляді промайнула тінь сумніву, але він лише кивнув.

— Добре. Я виділю тобі Костенка і його групу. Вони знайдуть бруд навіть там, де його ніколи не було. Але будь обережна. Морозов — місцевий, він знає тут кожен вхід і вихід.

Через дві години Анна вже стояла в холі офісного центру, оточена чотирма чоловіками в однакових сірих костюмах.

— Наше завдання — повний доступ до серверів і паперів «М-Логістик», — віддавала вона накази, застібаючи ґудзики ділового піджака, наче затягувала паски на обладунках. — Шукайте будь-які дрібниці. Офшори, затримки, фіктивні перевезення. Я хочу бачити скелети в його шафі до обіду.

Вона сіла в машину, відчуваючи, як адреналін нарешті витісняє втому. Кортеж рушив у бік промислової зони на Видубичах. Анна стискала шкіряну теку в руках, дивлячись у вікно на сірі паркани та вантажівки, що вишикувалися вздовж дороги.

«Я знищу тебе твоїми ж цифрами, Марку», — думала вона. — «Бо якщо я не виставлю цю стіну з паперів між нами, я знову дозволю тобі підійти занадто близько».

Чорні автівки аудиторів проминули гамірну розв’язку на Видубичах і заглибилися в лабіринти промислової зони. Тут Київ був іншим: замість скляних фасадів — бетонні паркани з колючим дротом, замість кав’ярень — нескінченні ряди складів і фури, що важко маневрували на вузьких дорогах, здіймаючи хмари сірого пилу.

Анна дивилася на розбитий асфальт і відчувала, як усередині все стискається. Марк завжди любив цей район. Він казав, що тут відчувається «справжній ритм», а не виставка досягнень.

Машини зупинилися перед двоповерховою будівлею з червоної цегли. Жодних вивісок «М-Логістик», тільки стриманий сталевий логотип. Тут не було лондонського лоску, але кожна деталь — від новеньких камер спостереження до ідеально вимитих вікон — випромінювала залізний порядок.

— Пам’ятайте, — кинула Анна своїй команді, виходячи з авто. — Ніяких поступок. Ми тут не гості, ми перевірка.

Коли вони увійшли до холу, Анна мимоволі затамувала подих. Вона очікувала побачити хаос чи спроби секретарів щось приховати. Але в офісі панувала тиша, порушувана лише низьким гулом серверів та швидким стукотом клавіш.

Марк чекав їх особисто. Він стояв на верхньому майданчику сходів, дивлячись униз. Сьогодні він був у простій темно-синій сорочці з закатаними рукавами. Під його очима залягли тіні, але погляд залишався гострим, як у хижака.

— Анна Сергіївна, — він повільно почав спускатися. Його голос луною відбивався від бетонних стін. — Ви вирішили не втрачати часу. Приїхати на Видубичі о дев’ятій ранку — це справжній виклик для керівника вашого рівня.

— Ми тут з аудитом, Марку Олександровичу, — вона виставила перед собою теку, намагаючись не помічати, як він заповнює собою весь простір навколо. — Моя команда готова почати негайно. Нам потрібен повний доступ до всього.

Марк зупинився на останній сходинці, опинившись зовсім поруч. Анна відчула знайомий аромат — міцна кава та холодний метал.

— Одразу до справи? — він ледь помітно всміхнувся, і в цій посмішці вона прочитала гіркий виклик. — Добре. Хлопці, надайте гостям повний доступ. Сервери, архів, бухгалтерія. Якщо Анна Сергіївна хоче знайти в мене бруд, вона повинна мати найкращі інструменти для цього.

Він зробив крок убік, звільняючи прохід аудиторам. Його команда спрацювала без жодного зайвого слова: за лічені хвилини Костенко та його люди вже сиділи за терміналами.

— Виділіть пані Анні окреме місце, — кинув Марк секретарці, а потім знову подивився на Анну. — Мій кабінет. Там зібрана вся документація за останні п’ять років. Все те, що ви так хотіли побачити... і те, чого воліли б не згадувати.

Анна вагалася лише секунду. Їй не хотілося йти на його територію, але бажання нарешті знайти доказ його провини було сильнішим за гордість.

— Дякую, — сухо відповіла вона і рушила вгору по сходах, відчуваючи, як його погляд буквально обпікає її лопатки.

Кабінет Марка виявився несподівано простим: масивний стіл із темного дерева, карта логістичних шляхів на всю стіну і величезні стелажі з папками. Але увагу Анни привернуло інше — маленьке фото в простій металевій рамці на його столі. Воно стояло так, що відвідувачі його не бачили, але Марк міг бачити завжди.