Розділ 4. Тіні «Плази»

Анна вийшла на терасу. Скляні двері зачинилися, відсікаючи світський гул. Жовтневе повітря — сире, просякнуте запахом прілого листя та дощу, що накрапав десь на околицях міста — миттєво просочилося крізь тонку тканину сукні. Вона здригнулася, але не від холоду. Її пальці, що стискали перила, побіліли, зливаючись із кольором мармуру.

«Він тут. Він дихає тим самим повітрям. Він дивиться на мене так, ніби знає, що я не снідала, бо нудило від передчуття», — пульсувало в її скронях.

Вона заплющила очі. Перед очима, як спалахи старої кіноплівки, пролітали кадри: Марк, що сміється над її невдалим пирогом; Марк, який засинає на її колінах після вісімнадцяти годин роботи; Марк, який цілує її ключицю...

Клацання запальнички ззаду прозвучало як постріл. Анна не ворухнулася, але відчула, як її тіло миттєво напружилося. Повітрям поплив запах знайомого тютюну — терпкий, із ледь помітними нотками вишні. Цей запах був її персональним пеклом усі ці п'ять років.

— Тобі завжди було холодно в жовтні, Аню. Навіть коли ти ще не носила справжніх перлів, вартістю в невеликий завод, — голос Марка був тихим, але він заповнив собою весь простір тераси.

Анна повільно розплющила очі і обернулася. Він стояв біля кам'яної чаші з квітами, тримаючи цигарку. Дим тонкою стрічкою здіймався вгору, танучи в нічному небі. Він не підходив ближче, але вона відчувала його погляд на своїх плечах, на губах, на цій нитці перлів, що стискала їй горло. Цей погляд не був оцінювальним — він був власницьким; так дивляться на те, що було втрачено, але не відпущено.

— Я навчилася грітися самостійно, Марку Олександровичу, — її голос звучав дивно — занадто низько, майже по-чужому. — До того ж, жовтнева прохолода допомагає тверезо мислити. Чого я не можу сказати про вас. Ваша поява в залі була... театральною.

Марк зробив коротку затяжку і викинув цигарку, нарешті роблячи крок у її бік. Його черевики тихо стукали по плитці, і кожен цей звук відбивався десь глибоко у її грудях.

— Театральною? — він ледь помітно всміхнувся, але в цій посмішці не було радості. — Я просто хотів побачити, чи залишилося щось від тієї дівчинки, яка обіцяла мені, що ми ніколи не станемо такими, як вони. Тими, хто вимірює людей контрактами та банківськими рахунками. Дивлюся на тебе зараз... і бачу тільки дорогу обгортку. Ці перли... вони ідеально пасують до твого нового серця, Аню. Таке ж гладеньке, дороге і... мертве.

Він зупинився за метр від неї. Дистанція була безпечною за всіма правилами етикету, але в її особистому просторі вже вирував шторм. Анна відчула, як від нього виходить жар, що конфліктував із вогкою прохолодою вечора. Вона хотіла щось відповісти — щось гостре, щось, що змусило б його піти, — але слова застрягли в горлі, коли він повільно підняв руку. Його пальці завмерли всього в сантиметрі від її щоки, не торкаючись, але вона відчула цей жест майже фізично.
Марк не торкнувся її обличчя. Замість цього його пальці ковзнули нижче, ледь зачепивши холодну нитку перлів на її шиї. Цей майже невагомий жест змусив Анну здригнутися, наче крізь неї пропустили розряд струму. Вона відчула, як її власне дихання збилося, стаючи коротким і рваним.

— Ти втекла, Аню, — прошепотів він, і в цьому шепоті було більше люті, ніж у крику. — Просто зникла, залишивши мене з порожнечею, яку неможливо заповнити жодним бізнесом. Ти навіть не дала мені шансу відкрити рота.

Анна різко відштовхнула його руку. Більше не було сили тримати маску «лондонської леді». Гнів, який вона тримала в собі п'ять років, вирвався назовні, обпікаючи горло.

— Шансу? На що, Марку? — її голос затремтів від прихованих сліз, які вона відмовлялася випускати. — На те, щоб ти придумав чергову майстерну брехню? Я бачила фінал нашої історії. Своїми очима. Я прийшла сказати, що отримала ту кляту роботу, що ми нарешті виберемося з боргів... А знайшла тебе в ліжку з Оленою.

Вона зробила крок до нього, майже впираючись кулаками в його груди. Жовтневий вітер скуйовдив її ретельно вкладене волосся, але їй було байдуже.

— Я бачила її на твоєму плечі. Бачила твою сорочку на підлозі. Ти хотів, щоб я залишилася на сніданок? Щоб ми обговорили логістику твого подвійного життя? Ти зруйнував усе, що було в мені живого, тієї самої миті.

Марк не відсахнувся. Навпаки, він нависнув над нею, і його очі спалахнули темним, майже чорним вогнем. Він перехопив її зап'ястя, притискаючи її руки до своєї сорочки, змушуючи її відчути шалений ритм свого серця.

— Ти бачила картинку, Аню! Тільки те, що Олена хотіла, щоб ти побачила. Ти хоч раз за ці п'ять років подумала, чому вона опинилася там саме в ту ніч? Чому двері були відчинені? Ти просто розвернулася і втекла! — він майже прошипів це їй в обличчя. — Ти повірила їй, а не мені. Твоя гордість виявилася сильнішою за твою любов.

— Моя гордість? — Анна вирвала руки, її дихання було настільки важким, що вона відчувала присмак заліза в роті. — Це називається самоповагою, Марку. Я не стала чекати, поки ти розкажеш мені про «випадковість». Мені було достатньо того болю, який я відчула.

— Болю? — Марк раптом гірко всміхнувся, і ця посмішка була страшнішою за будь-які слова. — Ти поїхала в іншу країну, змінила прізвище, оточила себе охороною і Давидами. Ти втекла в комфорт. А я залишився тут, у цьому місті, де кожен кут нагадував про тебе. Я будував цю компанію тільки для того, щоб одного дня ти не змогла мене ігнорувати. Щоб ти змушена була повернутися і подивитися мені в очі.

Він зробив крок до неї, знову скорочуючи дистанцію до мінімуму. Повітря між ними буквально іскрило.

— І ось ти тут. У своїй чорній сукні і з холодним серцем. Але я знаю, що ти відчуваєш, Аню. Твої руки тремтять не від холоду. Ти досі ненавидиш мене так сильно тільки тому, що досі не змогла перестати мене любити.

Анна замахнулася, щоб дати йому ляпаса — від розпачу, від неможливості більше це слухати, але він перехопив її руку в повітрі. Його хватка була міцною, але не болючою. Він дивився на неї з такою сумішшю відчаю і пристрасті, що в неї на мить підкосилися коліна.