6

….п’ять місяців потому…

На дворі був місяць грудень. Вже випав перший сніг. Вікторія була вже на шостому місяці вагітності. Вона гуляла містом.

В університеті вона взяла академічну відпустку «за станом здоров’я». Тепер, коли все було позаду, коли фактично усе вже було лише примарним страшним сном. Сном, котрий забрав за собою Радика. Єдину її любов.

Вона просто гуляла вулицями міста. Їй подобалося дивитися як налітає свіжий сніжок. Їй згадувалися останні слова Радика, котрі вона чула тоді крізь сон: «ти маєш жити щоби там не сталося. І маєш жити заради нас обох. А я буду з тобою. Навіть коли помру».

У вухах лунала лише ця одна фраза. Вона знову відчувала його голос. Його подих. Відчувала його присутність. Їй здавалося, що Радик був поруч. Він майже не снився. Майже не нагадував ніяк про себе. Так ніби його ніколи і не було. Зовсім ніяк. Видавалося, що все що було пов’язане з його іменем було лише сном. Глибоким сном. Фантазією. Вигадкою. Але єдине, що не було вигадкою це те, що Вікторія носила його дитину. Дитину, котра була для неї ще ненародженим але так люблячим плодом їхнього не довгого але так сильного кохання.

Минали хвилини. На дворі темніло. Сутінки огортали місто. Люди поверталися з роботи, заклопотанні кожен своїми проблемами. Бігали діти. Вулицями їхали машини. А де не де уже засвічувалися перші лампочки. Через велике скло було видно тих, хто сидів у кафе, їхні обличчя. Хтось з них пив каву. Хтось з кимось спілкувався. Хтось кудись поспішав. Місто метушилося.

Тільки старий храм, як свідок всіх подій: злетів і падінь геніїв, що ставали безсмертними у віршах і легендах. Він як і завше був замкнутий. Лише світло прожекторів освітлювало цю величну і водночас містичну будівлю – дім Бога. Бога, котрого люди залишили десь там, за дверима цього храму. Бога, від котрого відгородилися великими парканами. Бога, котрого забули взяти з собою після недільної меси. Котрого згадували лише на Різдво і Великдень. Бога, котрого викреслили зі свого життя. І далі жили кожен у своєму світі, кожен зі своїм ідолом.

Раптом у натовпі, що рухався по протилежному через дорогу тротуарі, Вікторія побачила якогось дивного молодика. Він був одягнений у чорне пальто, рукавиці, чорні штани і туфлі. Він ішов ніби їй назустріч. В одну секунду він плавно повернув голову і усміхнувся до неї. І Вікторія з жахом впізнала у його обличчі риси Радика. Вона на мить заплющила очі. Дівчина ще раз повернула голову. Але більше дивного молодика не було.

Кажуть, що душі тих, котрі не змогли знайти спокій після смерті або є надто прив’язані до чогось чи когось блукають і часто навіть дають себе побачити.

Для багатьох це міф, видумка, байка. А що насправді криється за цим всім? Де зараз Радик? Що таке рай і пекло? Де та межа реальності? І за що караються душі після смерті?

Ось вона правда життя і смерті. Ціна помилки, за котру людина після своєї смерті несе спокуту. Така вона, правда. А може ні…

Але Віка не знала відповіді. А може просто не хотіла прийняти правду як і більшість із нас.