5

Так минуло два місяці. Віка просто сиділа дома. Їй говорили, що треба поправлятися після травми і нічим не хвилюватися. Навіть Радикова мама, котра приходила якось часто її провідувати нічого не говорила про свого сина. А її мама якось дивно зм’якла. Вже нічого не дорікала, не говорила на проти. І навіть досить добре ставилася до Олени Кирилівни. Вони часто засиджувались на кухні і про щось гомоніли собі перед тим попросивши Віку піти в свою кімнату.

Якось одного разу дівчина не пішла в кімнату. Вона стала за дверима. Вона хотіла чути про що будуть говорити її мама з Оленою Кирилівною.

– Ну і як не сниться вам син?

– Ви знаєте, чомусь ні. Я іноді думаю, як він там. Але якось ніяк не сниться.

– А я тепер не можу собі знайти місця.

– Чому?

– Бо була так довго не права. Він скільки зробив. Хоч і мала тепер вже не знати як дальше буде. Але...

– В неї все буде добре. Я в це хочу вірити. Ви знаєте, я втратила сина. Але отримала дочку.

– Ви про Діану?

– Ну і про неї також. Але і про Вікторію. Вона теж мені як дочка тепер.

– Ага, як невістка. – тяжко здихнула мама.

Віка здригнулася. Вона відчула щось не добре в цих словах. Однак не могла зрозуміти їх до кінця. Проте тон розмови її насторожував і не передвіщав для себе нічого доброго.

Дівчина не знала чи увійти і все розпитати чи далі мовчати і жити здогадками. Вона вирішила все ж спитати на пряму. Віка відчинила двері і спитала:

– То де Радик?

На неї злякано дивилися дві старші жінки, котрі не знали, що відповісти. Вони переглянулись одна на одну і далі просто мовчали. Запанувала хвилина мовчання.

Мовчання, котре було ніби ціла вічність. Вікторія чекала відповіді. Вона дивилася пильно на обох і намагалася вловити їхній погляд. Але жінки старалися відвернутися. Та ухилитися від питання не вдалося. Було видно, що Віка твердо чекає на відповідь.

– Знаєш доню… – почала Олена Кирилівна. В її голосі відчувався біль, страх, невпевненість. Чому вона так не хотіла говорити? Чого боялася? Що скривала?

– Де Радик?

– Він … ну ти пам’ятаєш… він тоді…розумієш …. Твій Радик помер…

Вікторія не почала істерики, не плакала, не падала в обморок. Вона просто тихо, майже пошепки спитала:

– Де він похований?

– На нашому цвинтарі. А ти … Тобі ж не можна хвилюватися.

Вони ще сиділи якийсь час мовчки дивлячись одне на одного. Потім тишу змінила розмова.