4

Джип набирав швидкість. В салоні грала легенька музика. Радик любив за рулем слухати музику. Вони час від часу цілувалися. Радик відчував, що він втрачає пильність. Але мовчав. Він кілька разів встигав в останній момент викрутити кермо. Вести машину ставало що раз важче. Він вже не вперше вів машину під градусом. Але тут був перебор. Він уже не міг тримати руль. Очі по малу злипалися. В голові було цілком порожньо. Вони мчали уже на досить великій швидкості.

«Щось не так. Це ж реально не швидкість. Я і швидше їздив, і пив теж. Але ж чорт забирай. Я ледь тримаюся.. головне лише, щоб Віка нічого не зрозуміла. Як я її люблю… Ще почне переживати…Господи, все… Чесно, якщо все буде добре більше не питиму за кермом. Обіцяю».

– Ти знаєш сонце, я люблю тебе. Чесно. Просто іноді я надто втомлений щоб сказати.

– Я знаю. Ти не мусиш пере до мною сповідатися.

– Ні сонце, мушу. Ти маєш право знати, що я не такий класний як виглядаю. Я гуляв, кидав, я був боягузом. Я…

– Ти просто п’яний.

– Ні, я справді був таким. Ти знаєш …Я напевне не мав права бути з тобою ніколи. Колись я любив одну дівчину. І це…

– Радик, дивися на дорогу краще. – перебила дівчина. Вона бачила, що він уже кілька разів відволікаючись на розмову втрачав увагу.

– Дякую, я пам’ятаю. Ти просто не хочеш зі мною говорити. І я розумію.

– Просто хочу, щоб ти не втрачав пильності. Я тебе люблю. Радику. Ти у мене один. Та просто будь собою і все.

– Знаєш, іноді мені здається, що я сходжу з розуму. Особливо там. Там без тебе. Там так самотньо. Віка, просто іноді не знаю, що насправді відчуваю до себе. Я ненавиджу деколи себе. Ненавиджу, бо не вірю в себе давно. Бо давно став чужий собі. Бо живу ніби в іншій реальності. Я не вірив, що мене хтось любить, що я комусь потрібен. Чесно.

– Та ну. Ти ж актор, письменник. Ти…

– Я лише бідний, нещасний, самотній і втомлений хлопчик. Я не зірка.. Я лише хлопчик Вікусю.

– Та перестань. Ти ж не поганий як про себе кажеш. Ти просто втомився сьогодні. От і все.

– Можливою Але попри все. Я говорю правду.

Дівчина поцілувала його в щоку. Було замітно як з краю ока потекла сльоза. Рука здригнулась. Але чому. Невже він плаче.

Машина рухалася з великою швидкістю. На дорозі не було нікого. Залишалося уже досить не далеко до рідного міста. Ще кілька кілометрів і все. Вони обоє були втомлені. Дуже втомлені.

Вікторія відкинулася в кріслі і заснула. Їй снилося як вони разом гуляють десь біля моря. Вони були щасливими. Тільки він, тільки вона. Якесь не зрозуміле тепло її огорнуло цілу. І дівчина тонула в цьому не зрозумілому відчуті. Якась не видима рука її обнімала. І дівчина відчувала якусь дивну легкість, спокій, теплоту. Раптом, вона почала відчувати як падає в якусь прірву. Вона забулася.

Прийшла до себе Вікторія лише в лікарні. Перше, що побачила навколо себе це білі стіни. Вона не розуміла де вона, що з нею, що це за люди і що вони тут роблять. Дівчина розгублено дивилася на все, що коїлося перед очима але не могла нічого зрозуміти. Вона намагалася поворухнутися але все тіло дуже боліло. Вона просто лежала. В голові не було жодної думки. Вона просто лежала. Що сталося з нею вона навіть і не думала.

А навколо метушилися якісь люди в білих халатах. Щось між собою говорили, кричали, метушилися. А вона просто дивилася в стелю.