Глава 10

Минали години а він стояв і дивився у вікно. Старий Безбородько ніби не відчував владу часу над собою.

Після того, як він втратив єдину дочку а Радик, котрий був його біологічним сином, фактично став тепер чужим для нього. Він ніби почав сходити з розуму. Помалу. Не помітно. Але почав.

Часами йому здавалося що от-от і вони знову прийдуть. Що Вероніка не померла. Що вони разом із Радиком зараз повернуться з якоїсь вечірки. Але минали години, дні, місяці. Але ніхто не повертався. Він бачив їх часто у снах. Але це були лише сни. Біль за втраченим поверталася. Він запитував себе, як так можна було – мати все і залишитися з нічим? Чому так сталося? Але й розумів, що сам в усьому був винен. Що це була його розплата за молодість. Молодість, з її гучними гулянками, розгнузданістю і абсолютною нестриманістю ні перед чим. І ось зараз він з повна ніс покарання за все.

Він відмовився виходити на люди. Всі свої ідеї, котрі ще мали місце десь в голові просто лишилися там. Все втратило свій сенс.

Все, чого так прагнув роками зараз здавалося якимось непотребом. «А що далі? – питав себе старий – Що далі? Що буде зі мною? Що ще прийдеться мені пережити у цьому житі?» Він втрачав віру в себе, в щось краще, в якесь майбутнє. Тай і не було уже ніякого майбутнього. Все просто проминало.

Сонце ховалося десь далеко за чужими будинками, виблискуючи останніми променями і огріваючи землю. А він усе стояв біля вікна і дивився.

Раптом цю загадкову тишу зруйнував телефонний дзвінок. Хтось настирливо чогось хотів. Телефон дзвонив уже кілька разів. Але на нього ніхто не реагував. Нарешті Безбородько таки відповів на настирливі дзвінки.

– Слухаю вас. – промовив він.

– Нарешті, доброго вам вечора. – промовив голос. – Я хотіла б з вами поговорити.

– Хто це?

– Не впізнаєте? Оксана. Ну...

– А так. Оксана. Оксанко, що ти хотіла?

– Ну, я зараз в Києві. Хотіла би побачитися з вами. Чи ви не можете?

– Ну чому, звісно можу. Добре.

– Тоді де вас чекати?

– Можна і у тому старому парку.

– Добре. Тоді до зустрічі, Володимир Сергійович.

Оксана, після кількох років проведених в Москві погано уже говорила Українською. Вона знімалася в кіно і була досить перспективною актрисою. Саме завдяки Безбородьку вона і потрапила спочатку у літературу а потім і на знімальний майданчик. Таланту як такого у неї писати щось не було. Але зовнішність була просто зіркова.

Оксана Леонтівна Пушкова була сорокадворічно білявкою. Робота в Москфільмі забирала багато часу. Тому жінка по суті мало бувала в Києві. Звісно, вона пам’ятала свого добродійника. Адже саме завдяки йому вона зараз акторка.