2

Раптом задзвонив телефон. Номер був не знайомим. Радик не хотів відповідати на такий дзвінок, бо не мав наміру на ніякі розмови. Він давно здихався надоїдливих псевдо друзів, котрі тепер часто згадували про нього. Це було дуже образливо. Він пам’ятав ті моменти, коли був ще простим хлопцем і ніхто не хотів з ним дружити. І тільки тепер через статус і гроші всі згадують. Радик звик жити сам по собі. Зрештою, це було не так уже й погано. Він зміг на противагу іншим перейти все, народитися наново і стати тим ким є зараз не зважаючи ні на що.

Радик відчував головний боль. Це було ніби і не сильно. Але водночас не приємно. Однак це не входило в плани самого Радика. Він не хотів залишати роботу і втрачати все чим жив. Звісно, що він знав причину болю в голові. Та сказати правду Радик боявся.

А телефон дзвонив знову. Той же номер. Хтось вкотре намагався дістатися його. настирливість завжди перемагає. І цього разу не виняток. Радик все ж вирішив відповісти. В трубці почувся молодий жіночий голос.

– Привіт, ти що про мене забув?

– Ні, привіт. – хоча і впізнати він не міг. – А чому так думаєш?

– Бо ти не дзвониш мені хоч сам уже в Україні. Я тобі більше не потрібна? Так?

– Та ну припини. Так, я приїхав вчора. Але я втомлений. І просто відсипався.

– А може просто скажи правду Радик!

Це було вперше в житі, коли Радик не знав що відповісти. Він розумів, що обманює. Але образити не хотів. Ні, не боявся. І не встидався нічого. А просто не міг. Він був розгубленим.

Вікторія. Для нього вона залишалася розбишакою. Таким собі пацаном в спідниці. Він не бачив її весь цей час. Вона теж. Що змінилося за цей час. Можливо і нічого. А можливо все.

Радик не розумів, що він насправді відчуває до цієї юної особи. Так, він допоміг їй поступити. Так, саме завдяки йому вона почала вчитися і змогла показати свою кращу сторону. Але він не сприймав її всерйоз. І це було найголовніше. Так, вона була класна. Вони провели трохи часу разом. Але він ні разу не думав про неї як про жінку. І це мало значення. Чого він хотів від неї а вона від нього? На це питання було не реально відповісти. Вони і самі не знали. Причому обоє.

– Яку правду тобі сказати? Що я приїхав втомлений і відпочиваю!

– Що я тобі більше не потрібна!

– Віка перестань. – сухо сказав він. – Мені якось зараз не до цього. Краще прийди або …

– Для чого? Щоб ти мене …

– Досить я сказав! Або приходь і нормально поговорим. Або дай мені відпочити. Все!

Розмову було завершено. Це було досить гостро з його боку. Та Радик інакше не міг. Він відчував втому. Боліла голова. Але треба було ще працювати. Ще залишалося дописати кілька сторінок. А думок уже ніяких не було. Всі ідеї, думки навіть найменші розбіглися кудись.

Він почувався знесиленим і злим. Злим сам на себе. За це. За те, що не може ніяк закінчити розпочату книгу. Не було сюжету.

Радик сидів. Він вже відклав ноутбук і просто дивився на себе в дзеркало, потім на стіл і у вікно. Але погляд цей був уже якимось байдужим.