2

Вечір опускався на місто. Вікторія поверталася додому. Вона проходила повз той самий храм в котрому колись мало не жив Радик. Вона часто туди заходила в надії зустріти там його. Але це було марними ілюзіями.

Віка поглянула на будівлю. В сутінках величний, він здавався сплячим титаном. Справжній дім Бога. Тепер вона вірила в цього бога, що був захований за цими мурами і готова була на все аби лише отримати те, що віруючі називають прощенням. Але того вечора була надто втомлена усім. Вікторія вирішила не заходити.

Саме в цей вечір вона помилилася. Він був тоді так близько до неї. Саме того вечора Радик сидів в тому храмі. Він зайшов на кілька хвилин. І вона розминулися будучи всього розділеними в кілька метрів.

Ось так буває часто. Люди все життя мріють про зустріч. Але коли вона має настати не користуються моментом. Це звична для людей справа – програвати час. Вони не люблять робити кроки вперед. І лише одиниці готові покинути рідне болото і піти у світ борючись з різними викликами.

Люди часто виявляються не готові до того чого так чекають понад усе. Часто просто залишаються наполовині дороги. Міняючи звичний напрям руху, свій маршрут люди просто втрачають те, що посилає на їхній дорозі Бог. Так було із Вікторією. Можливо, як би вони зустрілися щось би і змінилося. Хто знає. Може вони би змогли стати назад друзями. Але цього не відбулося. Вона просто пішла додому так і не дізнавшись хто був від неї всього в кількох метрах.