2

Отямилася вона пізно в кабінеті шкільної медсестри. Тьотя Настя, як називали шкільну медсестру Анастасію Лаврентчук, сиділа і щось писала. Це була жінка середнього росту, міцної статури і твердим, майже басовим голосом. Її боялися. Від неї втікали. Але вона була доброю. Тьотя Настя була самотньою жінкою. В свої сорок вісім вона не мала ані дітей ані чоловіка. На таких як вона говорять – «Баба грім». Оце була саме вона. Свою роботу вона виконувала бездоганно. А так як не мала куди спішити то й на роботі могла посидіти. А попри те, що була медиком ще й мала заочну педагогічну. Тому могла заміняти при потребі ще й на уроках. Словом – «універсальний солдат».

– Ну що, нарешті! – були перші слова тьоті Насті. – І що то було?

– Де я? – ледве спитала Вікторія. – Що зі мною було?

– Це я тебе хочу спитати, моя дорогенька? – відповіла залізним, басовим голосом тьотя Настя. – Ти просто впала мені серед класу. Тебе притягли сюда майже трупом. То що скажеш?

– Я не знаю… може … я щось зїла не те…

– Ага. А може не встигла зіскочити? Ну або захотіла на той світ? А? – буркнула медичка. – А тепер без приколів. Скажи мені, що сталося. Я ж тебе не здам. Але знати маю перша.

– Та нічого. Я просто зле себе чула. Дуже різко.

– А може все ж таки таблеток наковталася? А ну давай глянемо! – і вона перевела погляд від зошита на дівчину. – То що скажеш?

– Та ви що…я ж не …

– А подружку підрізала тоже я? Так що цілком нормально! Краще давай говори мені зараз чим при всіх потім. Чи ти хочеш вилетіти зі школи к чортовій матері! Ну то що там в тебе!?

– Ні, я не спала ні з ким нічого не ... Просто я.. я дуже посварилася…ну дуже..

– З пацаном!?

– Так, з пацаном. – зітнула Віка.

Сенсу брехати не було. Тьотя Настя ітак знала всю правду. Та вона надійна була. За межі її кабінету нічого не виходило «на вуха».

– Ох ти, дурочка мала. – засміяла тьотя Настя. – Віка, та я вас всіх добре знаю! Знаю, всі твої косяки. Наскрізь бачу! Ну а тепер подивися на мене! Та якби я за кожним так падала, то до тепер би вже засохла. То все нічого не варте. Забий на них. Мужики є мужики. А тобі здоров’я потрібне. Ти ж колись діти родити будеш!

– Не знаю… можливо … й ніколи…

– Що ти мелеш! – ніби з докором відказала медсестра. – Та ж ти молода, здорова, красива дівка. Нущо тобі ще треба! Закінчиш школу, ВУЗ, знайдеш файного жениха…

– Ай тьотя Настя, досить. – в’ялим голосом перервала її Віка. – Ви не розумієте…

– Ще й як розумію! Радик класний …Був класний…. А тепер подивися на нього. Не понятно шо!

В цей момент до кабінету зайшла Олена Кирилівна. Чого вона тут, дівчина не могла ніяк зрозуміти. Вона підійшла до Анастасії Володимирівни і про щось тихо перекинулася з нею кількома фразами. Остання кілька разів схвально кивнула головою і відповіла – «добре». Видно було, що пані Олена була доволі схвильована. Що ж змусило її бігти сюди і про що вона говорила з тьотею Настею. Це в якійсь мірі насторожувало дівчину. В принципі вона мала чого боятися. І це робило її беззахисною перед ними.

Потім Олена Кирилівна обернулася до Вікторії. Вона поглянула на дівчину. Але в її погляді не було нічого підозрілого чи якогось осаду. Але радше навпаки щось тепле, дружнє.

– Ну що Вікусю, – сказала вона, – ходімо додому ?

– Так. – не впевнено відповіла дівчина.

– Тоді пішли.

Вони вийшли у двох із школи. Було уже далеко за полудень. Сонце схилялося над заходом. Школа тепер була цілком порожньою. Майже всі уже давно порозходилися. Уроки закінчилися і учні покинули стіни закладу, щоб поспішити додому і насолоджуватися весняним теплом на вулиці граючись з однолітками. Віка майже ніколи не сиділа так пізно в школі. Їй видавалося, що тепер, коли нікого нема ці стіни якісь похмурі.

Тиша. Цілковита тиша. Хіба не цього шукає душа молодої людини боячись поранити себе в цьому заангажованому світі сумної реальності. І дівчина була цьому не виняток.

Вони пройшли разом кілька десятків метрів. Потім Олена Кирилівна запропонувала дівчині піти разом кудись пообідати. Вона зробила не тому що була голодна. Ні. Вчителі як правило розуміючи, що їм потрібно працювати розумово цілий день намагаються подбати про таку річ як обід. Однак, бажання просто поговорити з Вікторією змусило підійти з педагогічною гнучкістю. Вони зайшли в якесь кафе і замовили собі обід.

– Ну, може ти мені розкажеш що сталося – якось так не вимушено, по дружньому спитала Олена Кирилівна – Думаю нам є про що поговорити.

– Та я просто… – зам’ялася Віка. Вона розуміла на що могла натякати вчителька.

– Ти не поїла з ранку. Чи можещось інше? – продовжила спокійно та.

– Так, я не встигла поїсти.

– Брешеш! – якось твердо і водночас холодно відповіла Олена Кирилівна. – Навіщо? Думаєш, я не знаю правди!

– Що ви маєте на увазі?

– А те, що ви посварилися з Радиком! – і вона перевела погляд в бік. – Він дзвонив мені. І сказав правду. А ти! Навіщо його прикриваєш?! Думаєш, тобі від цього легше буде! А тепер заспокойся. Все буде добре. Я тобі обіцяю. Він переживає там за тебе.

І її очі засвітилися якимось незрозумілим вогником. Що це важко було зрозуміти. Так ніби вона і бажала допомогти і водночас хотіла від чогось застерегти. Але від чого? Вона сама не знала.