1

Минуло кілька днів. Вікторія вийшла з дому. Сьогодні був фінал. Останній день в школі. Ще кілька днів і випускний. Зовсім трохи і вона покине ці стіни. Вона стане дорослою. Вона буде іншою. Але це буде через тиждень, після випускного. А зараз вона ще школярка. Маленька, така ще юна і закохана школярка.

Вона йшла і насолоджувалася свіжим ранішнім повітрям. Раптом задзвонив телефон. Хто б міг так рано телефонувати? Вона і гадки не мала. Дівчина витягнула мобільник і завмерла. Телефонував Радик. Вона не хотіла брати трубку. Але настирливість закордонного друга змусила відповісти.

– Привіт. Чого так довго не відповідаєш? – почувся голос. – Як ти?

– Привіт. Все добре. Іду до школи. Залишилося ще кілька днів провести в ній. Останній тиждень.

– А чого ти якась сумна? Щось сталось?

– Та ні. Нічого. Ти пропав. Я думала що уже забув мене.

– Віка, що ти таке собі думаєш! Якщо я сказав, що ніколи… Знаєш я… – і його голос обірвався. – Вікторія, я люблю тебе.

– Якщо чесно, то не знаю, що тобі навіть відповісти. Ми різні Радику. Різні. Мені лише сімнадцять… 

– То он як ти тепер заговорила! – гостро крикнув Радик. – А то нічо, що ти сама напрошувалсся до мене в друзі! А то нічо, що ти сама мало не ….

– Заткнися! Ти застарий для мене! І взагалі, мені треба вчитися! Чи ти думаєш отримати для себе тупеньку забавку, яку можна буде потім вишвирнути!

– Ти що несеш, Віка! Я … ..я хотів тебе взяти з собою, щоб ти  могла тут поступити нормально в університет! Чи може ти думаєш, що сама все зможеш!? А!

– Радик, я не ідіотка! Не треба мені тут вішати!

– А ніхто і не вішав.

– Не дури мені голову. Бо це просто слова!

Розмову було закінчено. В трубці почулися тільки гудки. Вона лише тепер зрозуміла що втратила. Втратила його назавжди. І все через свої дурниці. Як тепер все повернути. Фактично ніяк. Все. Радик не подзвонить їй більше. Він надто гордий, щоби опуститись перед кимось. На жаль.

А вона. Що вона. Вона проста провінційна дівчинка. Що вона може змінити. Тай навіть якщо б і могла. Чи стане Радик її тепер слухати. Та напевно що ні. «Що ж я наробила – плакала дівчина – Я сама зруйнувала все. Сама нахамила йому. Але навіщо? Кому від цього тепер легше? Ну чому …».

В школі вона ледве сиділа. Дівчину трусило. Так тривало до третього уроку. А на четвертому вона просто не витримала. Дівчина просто впала в обморок. Її в прямому значені винесли з класу. Віка фактично втратила свідомість на рівному місці.

Раніше красива, життєрадісна дівчина тепер виглядала наче живий труп. Бліде личко, холодні пальці і тусклий погляд. Вона зовсім не чула голосу медсестри, не бачила нічого перед собою. В голові був суцільний туман. Така ціна кохання, втрачених надій і розбитих мрій. Велика ціна яку платить молода людина за бажання жити, відчувати, летіти і розбитися в гострі скелі реальності.