Глава 4

Останні промені сонця заливали місто. На вкруги все починало новий танець життя. Тепла пора приносила нові надії, нові сподівання, новий подих любові. Разом із першими теплими подихами вітру приходили і перші прохолодні думки. Чому так – ніхто не може сказати. Можливо, це закладено самою природою. А може люди самі так встановлюють своє життя. Хто знає.

Єдине, що можна сказати напевно так це те, що в кожного в житі чергуються білі і чорні полоси. І хто би що не говорив але життя інакше було б не реально сумним.

– Отже дітки, – сказала Олена Кирилівна, коли пролунав уже дзвінок, – це наш з вами останній урок в цьому році. Ну нічого. Я бажаю вам гарних канікул. Я буду за вами сумувати ціле літо. Я… і ці стіни теж.

Діти чемно подякували і побігли з класу. Ну що з них візьмеш. Це лише шостий клас. А вона залишилася одна. Лише теплі згадки залишалися їй в ці хвилини. А що більше...

Син давно дорослий. Самостійний. Так самостійний. І разом з тим такий нещасний. Ну що з того, що в нього є все, якщо немає найголовнішого – любові. Він став таким як всі зірки. Він став лялькою. І це найгірше. Яка з того користь. Тепер все було інакше. Все змінилося. Але життя продовжувалось. Воно йшло своїм темпом, пульсувало, нестримно розвивалося і зникало кудись за поворотом.

Так минуло її життя. Так проминуло життя цілого покоління. Але нічого не змінилося. Гріхи залишилися ті ж, що й колись. Помилки ті самі. І тільки люди інші. Час інший. Але все те саме.

Невже так має бути? Невже нічого не можна змінити? Хіба діти мають розплачуватися за гріхи своїх батьків? Тепер це терзало голову Олени Кирилівни страшними думками.

Вона вийшла з класу і пішла коридором до вчительської, де хотіла посидіти в тишині шкільних стін. Дивно воно звучить, але літом ці стіни стають такими тихими. Мама. А яка з неї тепер мати? Вона почала запитувати себе лише тепер, коли її Радик став далеко від дому. Коли він майже не приїжджає. А тоді? Чому тоді так не думала? О так, молодість!

Раптом за її плечима почувся чийсь голос. Це була Вікторія. Дівчина змінилася після знайомства з її сином. І це непокоїло. Свого часу вона сама закохалася в старшого від себе хлопця. Їх роман тривав не так аж довго. А от наслідком цього стало народження дитини, втрачений час і довічна робота вчительки в школі. А могла б зараз бути викладачем якогось інституту, мати вчений ступінь

– Привіт Вікусю, ти сьогодні дуже красива! – якось автоматично сказала пані Олена.

– Дякую! Як ви?

– Та якось так. Он іду в учительську. А ти куди?

– В нас репетиція аж на третю. Тож я маю поки що трохи часу …

– Добре. То може складеш мені компанію? – раптом запропонувала жінка.

– З вами в учительську? – перепитала дівчина. – Добре.

– Так зі мною. Вип’ємо чаю. В нас тут гарний чай. Зараз нікого уже не буде. Так що ми будемо одні. Не переживай.

– Але ж … – ніяк не могла второпати дівчина. Ні, вона насправді не мала встиду зайти до тьоті Олени. Але тепер якось було не по собі.

– Нумо, ходімо! – ніби підштовхнула легенько вчителька.

Вони спустилися сходами, пройшли коридором і зайшли в велику кімнату для вчителів. Тут було затишно і приємно. Чайник був іще теплим.

– Це напевно хтось не давно ще був. – сказала Олена Кирилівна. – Ну нічого. Ми дамо з цим раду. Правда?!

– Ну так. Звичайно! – не сміливо потвердила дівчина. Чому вона сьогодні така не смілива. Що сталося? Невже вона забула тьотю Олену? Хіба не вона допомогла Вікторії після зміни повернутися до шкільної спільноти і влитися в свій колектив? Але щось відчувалося у повітрі, що буде доволі інша розмова аніж завжди.

Чай був готовий. Вони сиділи одна навпроти одної і тихо розмовляли. Невже таке можливе, щоб вчитель з учнем міг знайти спільну мову. В наш час це майже не реально. А жаль!

Жаль, бо втрачається зв'язок поколінь через не бажання перших покласти себе на місце учня і лише можна почути гнилі фрази: «а у наші часи», «та за мої пам’яті». І так хочеться відповісти «та у ваші часи ще й не таке було». Але то лише дурна трата слів. Час все міняє, все розставляє на свої місця. Але скільки залишається поломаних молодих душ, скільки після того знищених геніїв, скільки розбито молодого цвіту… Такими буваютть вчителі двадцять першого століття…

А вони просто говорили як дочка з мамою. Розповідали якісь історії і сміялися. Щиро, не вимушено. Дивно було це спостерігати.

Аж раптом Олена Кирилівна різко запитала:

– Ти справді любиш Радика? – і це було наче грім серед ясного неба. Дівчина почервоніла. Вона не знала що казати. Її губи винувато стиснулися. Дівчина не знала що сказати.

– Так… – ледь ледь вимовила дівчина. Вона чекала, що зараз отримає доброго ляпаса. Але нічого не відбулося.

– Я знала, що ти даш таку відповідь. – спокійно мовила жінка. – Думаєш, то не видно було ще тоді. Але я просто змовчала. Тепер я б хотіла з тобою поговорити. Не бійся мене Вікторіє. Я не хочу тобі зла. Просто зрозумій – є речі, котрі варто знати. Радик, можливо, і справді хороший в середині. Але з нього не буде чоловіка.

– Олено Кирилівно, зрозумійте – між нами нічо такого не було. І я не …

– Ну, ну заспокойся, Вікторіє. – вела далі вона. – Я знаю, що ти дівчина чесна. Та й Радика я знаю. Та просто я не хочу, щоби ти потім жаліла. Зрозумій, він не те, що не пара тобі. Просто він інший аніж ми: ніж ти, ніж я. Розумієш. Він вже спорчений грошима, славою. А ти ще зовсім юна. Тобі ще треба розвивати себе. Знаєш, я теж свого часу зробила таку помилку…

– Ви? – перепитала Віка. – Яку помилку? Розкажіть будь-ласка.

– Це було давно. – і вона випустила сльозу. Вперше Вікторія бачила як Олена Кирилівна просльозилась. Значить мало бути щось дуже сильно важне в її житі. – Я була такою як ти…

І вона розповіла як вступила на перший курс педагогічного інституту. Як прагнула стати викладачем престижного ВУЗу. І як закохалася в нього – молодого і красивого п’ятикурсника Володю. Як їх розвивався бурний роман. І як вони мріяли поїхати на край світу. А потім… Ну а потім вона – вагітність. Володя її кинув на третьому курсі і все залишилося лише мрією.