2

Володимир Сергійович тепер мало виходив з дому. Він старався уникати розмов про себе. Так, ніби нічого не сталося. І в усьому винуватив себе. Від колишнього Безбородька мало що залишилося. Тепер це вже був старий дідусь, котрий просто доживав свого віку.

Але сьогодні для нього був особливий день. Володимир Сергійович святкував свій ювілей і вихід своєї нової книжки. Фактично, подвійне свято. Колись це було б для нього великим даром. А тепер лише формальністю, котру треба відбути про людське око. Він поснідав, вдягнувся і вийшов з квартири.

Ранок. Який чудовий весняний ранок. Лише початок квітня а вже таке тепло. Це період коли пташки будують свої гнізда, все розпускається, пробуджується природа і оживає світ. Він дивився на все і все було йому чужим. Втрата рідної людини є найвищою. Особливо коли це втрата своєї дитини. Хто винен у тому що зараз її нема? Винити нема кого. Кожен, зрештою, сам вирішує як йому будувати своє життя. Хтось чогось хоче, добивається, кладе перед собою мету і йде переступаючи через все. А хтось просто помирає. Кожному своє. Таке воно – життя.

Він ішов тротуаром і з сумом дивився як ідуть діти, згадуючи свою єдину донечку, що так нагло пішла із життя. Він ніяк не міг зрозуміти чому. Адже він для неї робив усе. Дбав, працював для неї. І от що. Безбородько розумів що Радик тут ні до чого. Що фактично, Вероніка сама була в усьому винною. Але й не міг в це повірити, сприйняти.

Тепер, коли минуло уже майже десять років здавалося яке має значення хто винен. Але ж ні. Його це мучило. Дивно є тримати щось протягом років. Але ми люди – істоти цілком не зрозумілі, цілком не передбачувані і цілком далекі від ідеалу, того який малюють в книжках. Ми є такими якими є і не варто шукати чогось в людині ідеального. Все що може людина це жити. А от як жити це вже вирішує кожен сам.

В залі було повно людей. Безбородько мав багато друзів, знайомих, котрі прийшли привітати його. Тепер як ніколи він тримався «за аудиторію». Це напевно єдине, що залишилося у нього тепер. Кожен щось бажав йому, кожен намагався наговорити якомога більше тих побажань, котрі вже всі на пам’ять вивчили. Але ця стара, занудлива традиція трималася старої гвардії. Потім почав говорити він.

Промова була урочиста. Так, ніби виступає оратор. Майстер слова був чітким і голосним. Він читав чудову промову, написану ще кілька днів тому і вивчену на пам'ять (стара звичка тих, хто бояться говорити без підготовки і бути чесними з публікою). Все було як задумано. Лише старий Троль (Леонід Зубанов) активно просив закидувати питаннями із залу ювіляра. Навіщо це йому. Чи може він знав щось. Але чого він хотів цим добитися? Важко сказати. Але те, що було потім ще більше інтригувало всіх. Питання були ніби наперед визначенні кимось, але про них сам Безбородько не знав нічого. Видно було як він хмурився відповідаючи на них і як бліднів чекаючи наступного питання. В загальному вони торкалися більш особистого питання автора. Але яке відношення воно має до цього вечора. Видно було як в залі піднімалися один за одним люди цілком чужі до мистецтва, до літератури. Але питання від них звучали цілком конкретні. Звідки вони на ходу мали придумати це?