2

Але спати він не міг. Щось не дозволяло закрити очі. Він мотався по ліжку. Кілька разів вставав, включав телевізор і знову лягав. А потім знову. Нарешті Радик вирішив переглянути фотографії. Це зайняття його дещо відволікло від буденної без сенсовності.

Раптом серед фотографій він побачив її. О, так. Знову Вікторія. «Як вона там? – подумав Радик. – А може варто їй подзвонити?». Він довго старався знайти її номер телефону. Ось вони, ці чарівні цифри. Він набрав їх на телефоні. Пішов гудок, за ним другий, третій. Ніхто не відповідав. Можливо вона не візьме трубку із незнайомого номера. А можливо не хоче. Раптом почувся чийсь голос з того боку.

– Алло.

– Привіт. Пам’ятаєш ще мене? – спитав Радик.

– Це хто? – якось не впевнено відповідав голос.

– Ану подумай…

– Ну.. не знаю… я… Радик це ти ?...

– Ахаха, вгадала! Ну і як ти?

– Радик! Коли приїдеш?

– Не знаю мала. Роботи багато. Літом напевне. А ти …

– Швидше б то літо настало. Я вчуся. Сам знаєш як то…

– Може тобі чимось допомогти? – вже серйозно спитав він. – Хочеш, я тобі…

– Ти що здурів! – перервала його дівчина. – Як ти собі це уявляєш? Хочеш допомогти – приїдь до мене! 

– Ого! Ну нічого собі заявочна!

– А що тобі це коштує!

– Ну добре, добре. Постараюся. Але десь ближче до осені. Доречі, якщо у тебе є скайп то може..

– А то що таке?

– Ах ну ясно… тоді давай так – я дзвонитиму тобі сам! Старатимусь по вихідних! Добре? А зараз я біжу!

– Що, вже до своїх дівок! – якось сумно сказала Вікторія. – Та добре..

– Яких дівок. Ти що здуріла! У мене роботи повно! Давай мала. Все! Па. Будь чемна!

І він поставив трубку. Серце ще довго стукало. Так, він це зробив. Він дав людині надію. Але яку надію? Марну надію, котра розіб’ється об скелі реального життя. Підло. Але фантастично гріє душу. Причому обом.

Радик дістав з бару коньяк і налив собі. Він випив і відчув якесь моментальне полегшення. Що це було насправді сказати важко. Можливо він себе просто обманював. Але цей обман був таким солодким. Таким бажаним.

Вікторія лежала на ліжку і мало не кричала від радості. Ні, це була непросто якась дитяча амбіція, не нова покупка, не хороші результати. Це було щось набагато більше. Він не забув. Він подзвонив. А ще він обіцяв приїхати.

Надія. Примарна, така хвора ілюзія. Але така солодка. Навідь, якщо це був обман. Зараз він її грів як ніколи. Дівчина просто сходила з розуму. Вона згадувала хвилини приведені разом. Її до тепер зводили з розуму його міцні і водночас такі ніжні обійми. Його рівномірним тон голосу. Його очі. Його тіло. Любов, пристрасть, жар і якісь не зрозумілі відчуття – все змішалося в середині.

Вона хворіла ним. Марила. Чекала. Чекала на цей дзвінок наче якогось послання з іншого світу. І от він не забув. Справді, як і обіцяв. Чого іще треба. Хіба це не найбільше чого можна бажати.

Вона лежала і не знала куди подіти силу котрою ні з того ні з сього наповнилася. Так, вона почне змінюватися. Вона стане не лише красунею але й розумницею. Вона працюватиме над собою.

Віка хотіла приємно вразити чимось свого обранця. Вона вчитиметься і стане однією із найкращих учениць в класі, а то й в цілій школі. Бажання творити, летіти, бути переповнювали її. Вона прагнула бодай трошки стати подібною до свого зоряного коханого. Щоб він міг пишатись нею, своєю «малою» як він її ніжно називав.

Вона просто згорала. І це полум’я палило колишню невпевнену школярку. Воно творило нову, цілком відмінну істоту. Впевнену в собі, красиву, люблячу, добру, щиру дівчину. Отак, інколи любов може вбити а іноді і підняти. Все залежить якою людина її представляє собі.

Отже Віка. Вона дала собі того вечора постанову вчитися краще (ні вона не пасла задніх), працювати над собою, більше старатися в усьому.