3

Минуло три дні. Так, ніби й не було. Що лише не було а цей короткий але водночас такий довгий час. Вікторія і Радик стали друзями. Ні, вони тепер були більше ніж друзі.

Кожна зустріч ставала чимось більшим аніж просто потребою вбити час. Навіть в повітрі відчувалося щось інше.

Що це було: і не любов і не приязнь і не дружба. Пристрасть? Короткочасне прагнення тіл? Не просто прагнення?! Не просто потяг?! Це була сила, що зводить серця і полонить душі тягнучи їх просто в пекло.

І вони піддавалися цьому. Що раз то все більше. І йшли за покликом своїх дурних ідей і почуттів, котрі не пророкували нічого у майбутньому.

Їх серця билися якось по-іншому і думали вони тепер зовсім по-іншому, ніби божевільні. Так, ніби цілий світ належить тільки їм обом. Це було прагнення котре обернеться страшною трагедією.

Ще не так багато часу і Радик залишиться тільки у памяті тисяч любителів кіно. А вона буде тільки зрідка приносити квіти на місце катастрофи. А ще скандали, плітки і різні інтриги.

Але зараз вони мали час щоб просто кохати і летіти душами в небо. Ось вона – сила, що творить і нищить людину водночас. Це любов.

Та перша зустріч змінила ставлення з обох сторін. Радик перестав дивитися на Вікторію як на «малу шмару». А вона навчилася довіряти йому.

Вона сміло приходила в гості до Радика. Олена Кирилівна знала дівчину Мати розуміла, що між її дорослим сином і цією ще школяркою щось є. Але змовчувала. Це ж типово для батьків. А що могла сказати? Якщо прийшла дівчина в гості. Нормально поводиться, про щось собі говорять. Нема до чого придертися. А на одні тільки підозри не будеш покладатися. Тим паче, що Радик пообіцяв допомогти дівчині вступити до університету. А він таки міг дещо.

А Віка, мало не летіла на крилах. Хтозна чому. Можливо їй подобалося мати такого друга. Може обіцянка допомогти. А може насправді любила.

Зрештою, чи буває любов у шістнадцять-сімнадцять років важко сказати. Хтось скаже що так, хтось заперечить. Але попри все вони були разом і цього було досить.

Але якби там не було, це стимулювало Радика закінчити свій роман і відіслати його своєму видавцеві і старому другові містеру Джону. Те, що не міг закінчити з півроку тепер зробив за тиждень. Це було просто неймовірно. Він сів за новий текст. Букви самі вискакували на моніторі. Якась сила ніби підганяла його, мовляв, не встигнеш. Він працював тепер майже цілими ночами. І за кілька днів встиг написати кілька десятків листків.