7

«Ну що, відпочив і досить. – сказав сам до себе Радик. – Пора їхати додому. Треба ще заїхати в магазин». Він сів машину і рушив. І як завжди не вчасно в таких випадках хтось телефонував. Номер як завжди був не знайомим. Радик уже звик до такого. Він відповів на цей дзвінок в надії, що почує Лео або містера Тома. Але на його здивування це не були ані одне з них. Дзвонила Віка.

Він забув, що вчора дав свій номер так чисто «ради приколу». І от вона тепер телефонувала. Це дівчисько було доволі зухвалим. Чого вона сподівається добитися? Зачіпати старших від себе причому на стільки – це вже було занадто. Але Радик був не с тих «моралістів», що звикли лише одмовляти інших. Йому все абсолютно було байдуже.

– Ну і чого ти хочеш? – нарешті спитав він Вікторію.

– Нічого, просто так подзвонила. Хотіла почути.

– Ну і … Почула?

– А ти злий! – якось по дитячому константувала дівчина. – Я заважаю?

– Чому злий? – таке питання поставило його у незручне становище. Радик розумів до чого мала може хилити. Але й знав інше. Він не хотів давати марної надії. Бо й сам колись був під таким ударом.

– Ну добре чого ти хочеш насправді?

– Не зрозуміла?

– Думаєш, що якщо я зірка то уже цілком бездушний ідіот?

– Ні, я так не думаю. – голос був ображеним. – Я просто хотіла поговорити.

– Говори. Що тобі заважає? Зараз я зайду ваш супермаркет візьму дещо і ми продовжимо нашу розмову. Добре?

– Добре.

Радик зупинив машину біла великого будинку де писало «супермаркет» і пішов у середину. Він хвилин з десять ходив по між рядами з товаром і вибирав те, що йому хотілося. Нарешті взявши найсвіжіші овочі і кілька дорогих банок справжньої рибної ікри. Розрахувавшись на касі він вийшов на вулицю і остовпів.

Біля машини стояла Віка. Сині джинси,чорна курточка, шкіряні рукавиці і чорні на каблуках черевички.

– Що ти тут робиш? – Радик мало не втратив дар мови. Перед ним стояла не дитина з десятого класу а цілком доросла дівчина.

– Ти говорив, що ми можемо продовжити розмову. А я була не далеко. Тож…

– В мене нема слів. – буркнув Радик. – Добре. Сідай у машину бо холодно.

Він склав усе в машину і сам сів за кермо. Якусь хвилю вони просто сиділи і мовчали. Це було чимось новим. Радик не міг повірити у те що щойно було.

Йому було дивно з малої і водночас чомусь страшно. Чого він боявся? Сімнадцятилітньої дівчини, котра просто чіпляється за першого ліпшого? Можливо так. А може й ні. Проте сам він цього не видавав. Між ними по суті чотирнадцять років різниці. Це просто жахлива дурниця. Така дружба не можлива.

– Ну і куди поїдемо красуне? – нарешті розірвав тишу Радимир.

– Не знаю, мені і тут не погано.

– Що прямо в машині сидітимеш? – засміявся він. – А може взяти і відвести тебе додому?

– Хочете мене позбутися?

– Поясни чого ти хочеш цим від мене добитися? Віка, мені за тридцять! Ти розумієш?! Я живу на іншому континенті. В іншому світі. Я інша людина. Я лише приїхав до матері в гості. Але досить скоро поїду.

– Той що? – якимось дивним голосом запитала дівчина. – Хіба я про щось прошу?

– Добре. А чого б ти хотіла? Давай краще поїдемо на одне місце. Я знаю тут не далеко.

– Добре.

– Ну і ти не боїшся зі мною їхати? Ти ж мене навіть не знаєш!

– І що? Ну а от що ти мені зробиш?

Цілу ніч Радик не міг заснути. Знову одне і те саме. Старі кошмари виринали ніби нізвідки. Вони гризли його порване життям серце. Ні, йому не було так багато років. Не було чогось аж надто такого. Але була біль у середині. І цього було досить аби знищити себе як особу.

Картини міняли одна одну. Все життя ніби пропливало перед очима у короткометражному фільмі. Кажуть це буває перед смертю. Але Радикові було ще рано вмирати. Він мав іще жити. Але у втомленому серці вже марив привид забуття і неспокою.