6

Вечором він вирішив подихати свіжим повітрям. Тому виїхав за місто на старе місце і зупинився. Радик вийшов з машини і ступив кілька кроків по снігу.

Він вдихнув свіжого, морозного повітря і відчув легке запаморочення в голові. Це нормальне явище якщо ти довгий час перебуваєш в приміщенні або якщо давно організм не отримував нормального повітря. Так, Радик давно не бував на свіжому повітрі. Тай гуляв він теж не так аж часто. Перевиснаження організму було явним. Він скинув кільканадцять кілограмів і виглядав досить змарнілим. Кілька днів в іншій атмосфері все ж дали свій результат. Зараз він виглядав не значно але все ж краще. Хлопець нічого не хотів думати. Йому просто хотілося побути на одинці в тишині.

Ці кілька хвилин видавалися вічністю. Чому? Може тому що був сам. А може тому, що тепер він не знав чого хотів насправді. І справді, чого він хотів? Сам не знав. Радик розумів, що він втрачає уже до всього бажання.

Пізніше, через кілька днів після його смерті, у його щоденнику знайдуть слова: «Я йшов по життю з високо піднятою головою як цар, як бог – хоча насправді я був лише нещасним створінням Творця, котрий про мене мабуть забув і котрого я відрікся своїми вчинками».

Радик тільки тепер почав усвідомлювати усю трагедію свого життя. Все, що він робив – все це не мало ніякого змісту. Була слава, були стосунки, була розкіш але не було чогось іншого. Чого саме він не знав. Але чогось такого, чого йому так сильно бракувало. У своєму щоденнику він зробив навіть замітку: «У мене було все але й водночас не було нічого». І ця фраза була не лише написаною формулою. Це була сумна реальність. Це був крик стомленої душі. Душі, котра тонула в морі бурхливого життя.