5

І так, Радик вирішив заскочити в магазин. Він уже кілька разів заходив у цей магазин. Тут йому подобалося, бо усе було свіжим. І Радик міг нормального чогось прикупити. Він розрахувався за покупку і вийшов на двір. Два пакети всячини, котру так він любить. Ні, Радик просто хотів купити щось добренького мамі. Раптом він почув позаду себе чиїсь кроки. Він обернувся і остовпів. Перед ним стяли дві дівчини. Саме так, це була Ліна і ще якась дівчинка.

– Доброго дня вам! – привіталася Ліна. – А ви що за покупками ходите?

– А що тут такого? – розгублено відповів він. – Тебе це дивує?

– Ні. Але просто дивно якось все ж таки…

– Чого не в школі?

– У нас канікули! – втрутилась подружка.

– А що в Америці діти ходять до школи цілий рік? – додала Ліна.

– У мене, слава Богу, дітей нема. Так що сказати вам точно дівчата не можу.

– А може ви нас прокатаєте? – раптом видала Ліни подружка.

Справді видала. Подумати лише. Сама перша отак от нахабно, ініціативно нав’язується. Радикові було якось все рівно. І в тому, щоб підвести цих двох він не бачив нічого поганого.

А нічого дивного. Часи міняються. Міняються цінності, міняються смаки, вподобання, страхи. Все міняється. І те, що колись було мало не страшним гріхом – тепер стає абсолютно нормальним. Вкінці кінців, з цими змінами треба або боротися або змиритися. Іншого виходу нема.

– Ну то сідай. – відповів він дівчині думаючи, що та не сяде. Але помилився.

– О, а тут классно. – уже із салону відповіла незнайомка.

– Ну, а ти чого стоїш. Сідай. Додому вас підкину. – звернувся він до Ліни.

Дівчина якось ніяково глянула на нього. Можливо щось і справді відчувала. А можливо, просто через сором за свою подружку. Однак, нічого не відповіла. Вона сіла на заднє сидіння.

В машині було комфортно. Грала музика. Радик ніколи не возив продукти в салоні тому було чисто і свіжо. Нічим не було чути (як то часто буває у «великих шоферів»).

Радик любив швидкість. І в цьому не було нічого дивного. Адже він звик до руху. Звик до певного темпу. Звик до швидкості. Вони їхали іншою, довшою вулицею. Так йому чомусь захотілося.

– Ну і як, страшно? – вирішив у голос підколоти подружку Ліни. – Тебе як звати?

– Не дуже. Мені классно. – навіть усміхаючись (мабуть) крізь страх говорила пробуючи справити враження на Радика. – Віка.

– Вікторія. Богиня перемоги. Ти часто застрибуєш до незнайомих в машину?

– Ахаха. Та ти і не такий аж незнайомий. Та й далеко ще не дід.

– Ну щодо останнього нехай. Дякую. А от щодо знайомого… Звідки мене можеш знати?

– Та от Лінка розказала! – вказала на подружку дівчина. – Бо я сама живу з іншого боку міста. Так що знати я не можу. А ти може знав Олега?

– Олега? Чи одного я знав Олега.. Кого саме?

– Олег Корецький.

– Знав. І що

– Він попав в аварію!

– Знаю. – тихо відповів Радик. – Знаю.

– Це був двоюрідний брат мого тата.

Так от звідки вона така взялася. Значить двоюрідний брат Олега – Ігор. Ігор старшим був від нього на шість років. Швидко одружився. Потім… А що потім він не знає.

Що ж цікаво виходило. Ті, з ким він колись разом гуляв в молодості уже мають таких дітей дорослих. А він? А що він? Сам ніхто, і не має нічого окрім роботи. От яка вона та ціна слави. Слави, що приминає як падає осінній листок з дерева. Мить, тільки одна мить і все. А далі? Що далі? Питання, що все більше і більше гризли Радика з середини.