2

Він і далі сидів з ноутбуком. Щось писав. Щось переглядав. У кімнату зайшла мама. Вона шукала якусь свою річ а заразом і говорила з Радиком. Вона щось говорила, він щось відповідав, чисто своє побутове. Раптом мама сказала, що запросила в гості оту свою подружку разом з її дочкою. Словом те саме, що просила два дні тому. Радик погодився. Він не збирався нікуди їхати. До того ж він лише другий кілька днів як дома.

В двері хтось постукав. Радик почув що до хати хтось зайшов. Чути було що було двоє людей. Чути було два жіночих голоси. Вони пройшли на кухню. Радик ще посидів з пів години. Він закінчував останню частину свого нового роману. Залишалося кілька сторінок. Але натхнення уже не було. Тому він просто відклав ноутбук і вийшов з кімнати.

Відчуття голоду і міри адекватності змусили його податися на кухню. За столом силі мама, та жінка котра їхала з ними з ринку і дівчина років шістнадцяти-сімнадцять на вигляд. Світле довге волосся додавало її личку дитячості.

– Доброго вечора. – привітався Радик. Він пройшов повз них і поліз до холодильника.

– Ну нарешті. – тихо сказала мама. – А ми тебе вже й зачекалися тут. Знайомся, це Лариса Миронівна, котру ти не пам’ятаєш. А це Ліна, її дочка. Гарна дівчинка. Чемна.

«Ну, ну чемна. Раз гарна і чемна то сиди дома і не лізь нікуди. – подумав Радик. – Теж мені. Ну а мені яка різниця хто який. Це особисте!»

– Ага. Приємно – Радик! – відповів хлопець, хоч насправді йому було так глибоко «індиферентно», як тільки могло бути.

Він сів на крісло біля столу і зробив собі бутерброд. Його мало інтересувало хто і що говорить. Його попросили дати оцінку і все. Не більше не менше. Радик поводився досить розкуто. Роки роботи на камеру. Хто би там що не говорив а з малого і боязливого Радика він перетворився на справжнього шакала-стерв’ятника.

Радик не оглядав гостей. Він зарозумілий, пихатий, байдужий, брехливий і самозакоханий тип. Йому уже за тридцять і він сам збудував себе. А це в сучасному світі дуже вже не реально. Розмовляючи він навіть не помічав як за ним пильно спостерігали пара очей. Тай для чого йому це. Ще кілька дні чи якийсь тиждень і він поїде звідси. Все забудеться як страшний сон. І все буде далі добре. Але доля задумала дещо по іншому.

Цілий вечір вони говорили, Радик розказував веселі історії, ділився думками. Потім вони змусили червону як буряк Ліну читати на пам'ять вірші. Вона тремтячим голосом розказувала на пам'ять віршики різних українських письменників.

Дівчина почувала себе не впевнено. Голос дрижав. Було видно як вона нервувала. Очі були весь час ніби закритими. Але вони не були не закрити, вона просто боялася забутися глянувши на нього. Лише зрідка не смілим поглядом вона позирала. Він, про котрого вона засинаючи думала не раз, стояв перед нею в кількох кроках. Він, котрий, був у її дитинстві і тепер єдиним таємничим хлопчиком.

– Ну що ж, – поважно як вердикт нарешті перервав усе те Радик, – не погано так. Трохи сміливіше треба.

– Молодчинка! – перебила його мати. – Добре, добре донечко. Молодець

– Дякую. – якось не сміливо і так винувато сказала Ліна.

Для неї це був повний провал. Вона прийшла сюди лише з однією метою. Їй не потрібно було нічого – лише щоб побачити його. От і все. Все що можна було бажати це щоб побачити Радимира. Хлопця, котрого вона пам’ятала як свого рятівника і героя. Того єдиного, котрий став її принцом.

Так, любов це зла річ. Вона вбиває людей і змушує їх повільно вмирати від солодкого сп’яніння і безглуздого болю у серці. Любов – це жорстока супротивниця, котра не дає шансів у цій грі. І хто би що там не говорив. І ця не справжня любов це не радість і спокій а біль, неспокій, страждання. Це хвороба з котрою ніхто не може впоратися. Ніхто не може з неї вилікувати. Це страшна недуга. Дуже страшна.

Ліна відчула в собі якусь переміну. Так ніби її наповнило якесь тепло. Тепло, що походило невідомо звідки. Це було чимось новим для дівчини. Але так бажаним. Вона навіть сама не усвідомлювала до кінця що з нею коїться. Але їй це подобалося. Подобалася одна думка про те, що вона знову може його побачити. Що вона чує його голос, відчуває присутність, бачить його перед собою.

В той час як сам Радик не відчував нічого особливого. А що він мав відчувати? Що правда він бачив як Ліна часто дивиться на нього. І це йому здалося досить дивним. Але разом з тим він звик до того що на нього дивляться і не придавав цьому великого значення. Для хлопця це було нормальним явищем. Йому було абсолютно байдуже до оточуючих майже завжди.

Прощаючись Ліна ще раз поглянула на Радика. Чи не подивиться він хоч раз на неї. І цей її останній погляд таки зробив своє. В той самий час Радик як раз дивився прямо перед собою. І от їхні погляди зустрілися. Для дівчини це було щось неймовірне. Вона подивилася йому в очі. Та не вже. Нарешті.

Ні, на Радика не справила враження та, що так пильно слідкувала цілий вечір за кожним його кроком. Для нього це було звично, тому великого значення не надавав таким крокам. Він просто був грубим стариганом, котрому було все абсолютно байдуже.

Ліна ніяк не могла прийти до себе. Всі її сподівання розвіялися. Вона так мріяла про щиру розмову чи принаймні якусь похвалу в свою сторону. А тут нічого. Нічого лишнього. Нічого окрім кілько слів у її бік. Ну чому так? Може вона не гарна. Може вона йому не подобається. Так, звичайно звідки – він же ж звик до красивих дівчат. Ліна була просто розбита. Вона була готова плакати. Єдине що їй не давало цього зробити це мама, котра могла запідозрити справжню ціль своєї юної дочки.