3

Після обіду вона сиділа в номері і читала книгу, яка випадково потрапила під руки. Думками Лео летіла кудись далеко. Читати було не те що важко, просто не реально. Вона відклала і знайшла на полиці іншу. Це була «Божественна комедія» Данте Алігєрі. Великий італієць справді справляв враження. Тай сам книжка була чимось для дівчини. І не тому що Лео дуже розумілася в класиці чи високо цінувала слово. Просто для неї це було нове.

Там, у себе дома вона такого ніколи не читала. Американці доволі такі меркантильні. Їм не потрібне те, що не дає потрібних результатів. Це люди серйозних і точних розрахунків. Вони все роблять із розрахунку. Вся їх діяльність базується на питанні: «а що мені з цього?». Цікаво, але на відміну від країн на пострадянському просторі американці не напружують своїх дітей всіма «скарбами минулого». Добре це чи погано сказати важко. У кожного тут своя думка. Але факт залишається фактом.

Старий твір про філософію, любов і церковні ідеї. Але він настільки захопив молоду Лі, що вона читала з таким запалом ніби в перше вдихала повітря з ароматом фіалок, ніби вперше закохалася, ніби востаннє прощалася. Між рядками пробігали очі Радика.

Ми часто на підсвідомому рівні можемо щось думати. І хоч нам здається, що ми ніби відволіклися на щось інше. Або кажемо, що забули – воно все одно живе в нас в середині. Воно виринає нізвідки і продовжує мучити наші думки. Такою є людська природа. Природа, що стоїть між світом богів і демонів. Природа, що різнить нас від усіх інших живих істот на землі. Природа, котра змушує нас страждати, любити, ненавидіти, боятися і плакати, радіти і чекати, думати і шукати. Це те, що вище наших можливостей. І змінити бодай щось не можливо. Це щось інше. Щось більше.

Тим часом настав вечір. Компанія збиралася в похід до якогось вечірнього клубу. Лео не горіла бажанням. Однак, щоб не робити вигляду, що не поважає, все ж пішла. Чесно кажучи, дівчині аж ніяк не хотілося йти нікуди. Вона чомусь боялася. Звичайно що боялася.

Друзі Радика для неї були єдиними тут знайомими. Вони досить привітно ставилися до неї. Проте коли розмова заходила за самого Радика вони замовкали. Можливо заздрили. А може знали щось, чого їй знати було не слід. Зрештою, чого іще треба було дівчині. Все що вона хотіла – все по суті було. Радик не відмовляв їй ні в чому. У нього був якийсь не свідомий страх. Це було видно давно. Але про це говорити ніхто не наважувався.

А тим часом десь далеко від неї Радик дописував останні акорди свого нового твору.